На бульварі проходив день.
Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечорі старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
…А бульваром проходило багато:
— одні бігли, другі шкульгали, треті
раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
…Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея
акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя…
Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.
Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води…
Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл — на хвіст.
(Мовчиш? — Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл — на хвіст.
…Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?
— бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом
грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають —
місяці,
роки,
тисячоліття
В глуху невідому безвість минулого.
Тихий степовий городок
знав і сум, і Великдень цієї
боротьби.
…Коли на древній дзвіниці
годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце,—
— вулиці знову прокидаються, і тоді бреде
бульваром похила постать старого газетяра.
…Так починається день.
… А зима зовсім згнила, і шкульгає різдво
в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.
Газетяр теж шукав сузір'я Оріону; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.
Так
ріс
час:
— у грандіозній боротьбі падали переможні дні,
на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:
— Що це? Тоска чи радість?
…Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами. Так
ріс
час!
…О, я знаю:
багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу… О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає:
— Невже кінець?
Але не прокинеться світанок.
О, я знаю!..
…Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.
Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні — полковий городок степового краю.
Шуміли на каланчі, над ратушею.
Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.
…Старий газетяр виходив за квартали й брів
бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекім степу горіли огні.
І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.
…Старий газетяр приходив до дуба, сідав
під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і .межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
Підводився.
За старим газетярем підводились кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
…Огонь стояв на шпилі ратуші і був надто червоний.
…А іноді бачили:
— брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.
І думав старий газетяр:
— Цвинтар?
Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
…І згнила зима.
З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.
І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Пацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому непотрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами.
…А з південного бігуна, з Австралії, грізними колонами ще насувались молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття в глуху безвість минулого.
Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!)
…А потім розлилась ріка. По вулицях тихого
степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні
вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.
І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
…А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст.
…Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі.
Одступали дні й тягли за собою. І відчув старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване:
ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі старечі легені зідхнув і вмер.
Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.
…Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.
…Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.
ДОРОГА Й ЛАСТІВКА
І
У перспективі — дорога.
Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
Покірно йду за нею.
…Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
…Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам'ятаєте?) були голуби.
Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога!
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
— Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.