Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній. …Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
— Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур'є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
— Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік — гарно: все думаєш — «а чи не прийде щось інше…»
Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, 30.
Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
…Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:
— Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.
IV
Товариш Огре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
…— От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.
…Був зал, в -залі — буфет, а в буфеті — конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
— Ще?.. Та де ж вони. Господи…
Вони чекали оркестрантів.
Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — «Папіроси тов. Петровскій» і з рекламою — «Осінні скрипки».
…Товарищка Шмідт схвильовано говорила:
— Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший зробив?
Товариш Огре сказав:
— Ясно. Тільки — ми!
Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровскій» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.
…А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:
— Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:
— Я — безпартійний!
— ?.. Ви безпартійний?
…І побігла чорна кішка.
…Товаришка Шмідт холодно сказала:
— А я думала, ви в парткомі… Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і — під ним паровики.
Товариш Огре сказав:
— До побачення!
Товариш Шмідт сказала:
— До побачення!
Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.
…В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки — ми!»
…На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.
…А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.
…На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
…Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.
…— Гражданін, будь ласка, пропустіть!
…— Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство…
Сссволочі!
…— Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і — впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.
…З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року.
…— Гражданін, подивіться, яке кошунство!..
…А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города…
..Новий Рік. Щастя.
Думаю: чи не прийде щось інше? — Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода… А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як «Світлана».
Товариш Огре згадав (бачив у друкарні), що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
— Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски…
…Ні!.. Не ці…— …А життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо Новий Рік: «чи не прийде щось інше?..»
…Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» — і стало холодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.
…А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців»; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.
…— О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!..
…І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:
— Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
Тоді Маруся скаже:
— Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
…— А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:
606
Браво! Браво! Браво!
Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Пілюлі». Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.
Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.
Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.
…Героїня вечора — Льоля.
Але герой вечора — бувший і т. д. — товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на «Лілюлі», п'єси Ромена Роллана: качали.
Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом.
…Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кіхота.
Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував.
Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме —
ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.
Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.