…А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.
…В театральній студії дзвеніли тарілки.
…Новий Рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо„ чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень… Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як «Світлана».
…В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша — з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.
Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.
..Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.
Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:
— «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первоє мая».
Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав,— як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарносте». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою… Пороть треба».
І ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця… Правда?» — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо… а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.
…Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги.
Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.
Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама… І мама сказала дівчинці:
— Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.
…Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав, показуючи на некрасиву жінку:
— Дівчинко! Ото твоя мама?
Тоді дівчинка сказала:
— Я сестра мамина, у мене мами нема!
…Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий Рік.
…А Новий Рік — щастя.— У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання…
…Товаришка Шмідт сказала:
«Ви безпартійний?»
…О, красний, прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт!..
А в фойє й досі говорили про те, як товариші Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки, і досі кричав Мамочка.
…Нарешті покликав за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав — по секрету — пролеткультівський поет. Були тости.
…Маруся верещала:
— Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпровірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу пачками… Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечора.
…Товариш Огре захмелів.
Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: — Так, я п'яний.
Але що в п'яного на язиці, те в тверезого на думці… Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
Товариш Пупишкін сказав:
— Совершенно правільно: ні сюди Микита, ні туди Микита… Це участь інтелігенції… Ну, а як мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити…
…А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
— Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім подивилась на товариша Огре й задумалась.
…Дванадцята година.
Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер.
…Товариш Огре говорив:
— Так, я трохи п'яний і скажу: сіра осінь на моїй душі… А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах… а тепер боляче: знаєте — біла ворона…
Товариш Пупишкін говорив:
— Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.
Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
— Хороший самовар. Справжній тульський… Так що молодці, хлопці!
…Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
…— Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
…— Сіла?
— Сіла!
…Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
— Чого я задумався?
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.
…Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
…Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо…
ФІНАЛ
…Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:
— От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..
Ви думаєте так: гу-у-у?..
Льоля сказала:
— Ну, да… Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..
Всі причаїлись, слухали. …Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
— Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п…— у-у!
Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили.
Льоля фаркнула.
Всі фаркнули.
Товариш Пупишкін закричав:
— Скоріш ведіть його… він п'яний!..
Товариш Огре підвівся:
— Альошо, ходім додому…
Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
…Некрасивий карлик мовчав.
ЕПІЛОГ
До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п'ятім році нової ери, під Новий Рік по новому стилю, «в стилі» уесесер — шумували вулиці…
…І думалось, що савояри — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
…Далі шум стихав.
І нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
З півдня на город насідав туман
…Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав:
— Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре сказав:
— Ні.
— А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
І спитав — трохи патетично — товариш Огре:
— Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
— Не знаю.
— А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
…Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.
…Над Тайгайським мостом — далекі — зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.
…Ішов Новий Рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як «Світлана»,— не весело на цілі довгі — короткі місяці.
…Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.