— А ти що — маленький? Не знаєш, куди тоді йти? — суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим.
— Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,— казав Кажан далі.
Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.
— Інші, може, вже й розплатились,— кинув він.— Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились — нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
— Хло-о-пці! — нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:
— Хто там такий?
— Це я, Ванько Петренячий,— долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.
— Чого тобі треба? — знову запитав дячок.
— Та їсти приніс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,— аби наїстися. Кажан уперед дивиться,— очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.
— Це Килина сліпа прислала,— казав хлопчик, оддаючи клуночка.— Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.
Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!
Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав:
— Мало.
— А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,— не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали.
— А не бачив, скільки їх? — спитав Кажан.
— У нас двоє стоїть… Книжку мені подарували… а далі ще кільканадцять.
— А довго вони тут будуть, не чув?
— Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть… А може й ні!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і — мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.
— Дядю, чого ви так зблідли? — спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.
— Діду Кудря, де ви є? — проскиглив він жалібно.
Дивиться — у Кажана знову обличчя почервоніло.
— Так ти не сам прийшов? — зідхнув з полегшенням Кажан.
— От ще дурне! Чого ж ти не сказав? — кинув дячок і подивився в гущавину: — Чого ви прийшли, діду?
— Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
— Ну?
— Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!
Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають».
ДІд Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував:
— Дивлюсь — хлоп'я біжить до очерету. Я за ним. Міркую — безпремінно до них. А як догнав — призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.
Ще раз пожалів, що на корчах стояти прихопиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
…«Кінні»,— подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід?
Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце.
Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані.
В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»
V
Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині.
Йшла дванадцята година ночі.
Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що прийшлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води.
Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось награвав на балабайку — мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали — запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка,— човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дощу ріка приймала в себе з радістю й м'яко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закам'яніла, навіть рухів непримітно було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там,— усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле.
Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала) , він приїхав до свого батька — дякона поганенького приходу — і тут вирішив помститись.
Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага — тільки засіб. Правда, «світле й справедливе» з часом стушувались.
Але ж…
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду — тому так тепло стало йому.
А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду.
Кумкали жаби, і знову рипів деркач.
Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смішно» — пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.
Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши:
— Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям.
Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням.
Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось.
— Що ти говориш? — сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.
— Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як..
— Жалієш, що пішов з нами? — спитав дячок.