Шарко повалився на ліжко.
— Ви хочете подивитись на наші вокзали,— позіхнув він,— подивіться. Це не пошкодить. Європа — Європою, в біленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому… Йдіть подивіться! А я, мабуть, поки заспокоїться мій друг, подрімаю трохи.
Експрес підходив до семафора. Раптом тривожно заревів він, але хутко змовк: червоний вогник, і йому дали дорогу. Метнулися в тумані білим світлом люкси, будівлі, і потяг підлетів до перону. Тут мусіли одчепити паровик і подати новий з депа. Тому вагони стояли біля перону щось біля 30 хвилин.
Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тієї пустелі, що її він спостерігав кілька років тому, як не бувало. Ані півголих людей з мішками, ані нудних, часто стривожених, облич він уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою підлогою, такими ж вікнами та підремонтованими жирандолями. В залі першого класу також холодно й чітко, як і до горожанської війни, стояли стільці й буфети. Навіть люди сиділи тут хоч і заклопотаними, але з холодними обличчями.
В кіоску дрімав хлопець, а ззаду нього, на стіні, висіла поруч із сучасним (теж трохи холодним) плакатом об'ява про шустівський коньяк. Було враження, нібито хтось нарочито вийняв її з архіву, щоб підкреслити недоречність мініатюрного оголошення на тій же стіні про зібрання комгуртка.
Чинно й холодно підносив льокай заспаним пасажирам буфетні продукти.
Тільки в «уборній» Криленко перенісся в минуле: на дверях було намальовано якимсь «братухою» похабне обличчя буржуа з відповідним текстом під ним. Але й це було не до місця й різало очі.
Загальна картина вокзалу цілком задоволила Криленка. Але, порівнюючи її з німецькими станціями, він найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди і що таке вражіння в'їдливо лізе в голову. Внутрішній ледве вловимий зміст вокзалу мав щось інше, зовсім протилежне зовнішньому виглядові. Саме це його трохи й непокоїло.
Криленко пішов на перон. Проходив важкий осінній туман. В депі кричали паровики. За білою стіною люксів стояв темний степ. З багажного вагона поспішно виносили якісь кошики. Метушились і кудись поспішали сірі тіні людей.
Коли Криленко ввійшов у своє купе, в ньому вже сидів інженер. Журналіст хропів.
— Не хочете гарячої води? — звернувся Криленко до Сердюка. Той щось буркнув, і Криленко, не розібравши що, поставив чайника на столик і поліз на горове ліжко. Скоро він, засинаючи з надією вияснити таки місце й значіння своїх цікавих супутників у сучасному побуті, почув, що потяг покинув вузловий пункт.
III
Розворушив Криленка галас. Осіннє небо вже зайнялося світанком, і світанок поволі йшов у купе, блідий, анемічний, непевний. І при цьому світлі, що ніяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналіст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналіст стояв серед купе і, щось викрикуючи, держав в обіймах низеньку й чорненьку жінку.
— Те-емочко! — розібрав нарешті Криленко один із чергових викриків, Шарка.— Ну, і що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? І досі б чекала потягу?
Жінка безпорадно борсалась у міцних обіймах і щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка.
— Ну, сідай-но, моя голубонько! — сказав Шарко, цілуючи волосся жінчиної голови, і посадив її на ліжко.
Журналіст так ласкаво й так без кінця фамільярно поводився з новою особою, що Криленко з певністю рішив: це — Шаркова дружина, по меншій мірі наречена, і, очевидно, він зустрівся з нею після довгої розлуки. І тому Криленко був дуже здивований, коли почув потім від журналіста, що він з цією жінкою не бачився «цілих» два дні і що з нею він познайомився місяць тому, і що він, нарешті, ніколи не покохає Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко і сьогодні говорив з тією ж непримушеністю, як і вчора; але сьогодні в нім більше було заклопотаності.
— Ви пробачте мені,— звернувся він до Криленка.— Я гадаю, що присутність нової особи у вашому купе і без вашого дозволу не вплине на ваші ж нерви. Тим паче, ми вже під'їжджаємо до стольного града.
Криленкові нічого іншого не залишилось, як прийняти факт. Після цієї церемонії журналіст, як і треба було чекати, познайомив Криленка з жінкою. Вона подала мініатюрну руку й сказала, що її звуть Тема Брук. Це вже було третє знайомство в дорозі, і Криленко мав певний трафарет реагувати на нього.
— Дуже радий!
— От бачиш, Темочко,— скрикнув журналіст.— Тебе навіть з радістю зустрічають. А ти боялась залишитись без місця.
Тендітна жінка підвела свої вишневі очі й хутко заговорила:
— Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене… Ну, навіщо це?.. Не треба!
— Не треба? Ну, й не треба! — і журналіст фамільярно обняв її.— Ах ти, моя жидівочко…
Шарко довго не вгомонявся. Він розпитував жінку, як їй «працюється» на фабриці, чи не думає вона покинути цю посаду і перейти в інше місце. Невже вона не розуміє, що їй, інтелігентній партійці, не варт сидіти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихідний ідеалізм, це архаїчне народництво. І коли вона запевняє, що нічого подібного нема, то він їй ніколи не повірить, бо інакше б вона не віддавала так багато часу та енергії тій праці. Ні, хоч він і безпартійний журналіст, але вона, комуністка, ніколи його не переконає. І не тому не переконає, що він не має партквитка (це єрунда, бо, по суті, він має більше права називатись комуністом), а тому, що вона справді помиляється, хоч вона й не дівчина, тому, що жодний із визначних комдіячів, з якими він щодня зустрічається, не поділяє її поглядів.
— Слухайте, товаришу,— гостро заперечила жінка.— Відкіля ці фантазії? Невже ви це про мене говорите?
— Про тебе, моя мила жидівочко, про тебе!
Жінка почервоніла.
— Слухайте,— ще суворіш сказала вона,— хто вам дав право говорити таку нісенітницю в присутності сторонньої людини?
Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострільні сентенції, він раз у раз притискав до себе жінку.
Це вже переходило межі жарту і набирало безпардонної похабщини. За час цієї сценки Криленко почув себе ніяково, особливо збільшилась ця ніяковість, коли він узнав, що перед ним стоїть однопартійка. Але й втручатись він теж не мав бажання: по-перше — він не знав новітнього місцевого побуту, по-друге, він завжди уникав скандалу, і, щоб вийти з ніякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг піддатися снові більше того, як припадало йому за встановленим у блокноті розписом.
Криленко похилився на вікно, вдаючи, що він уважно розглядає подорожні краєвиди і нічого не чує.
Потяг ішов з надзвичайною швидкістю, так що треба було припустити — за годину-дві вони будуть на місці призначення. Вже зовсім розвиднилось. І сьогодні стояв туманний ранок, і тільки зрідка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сіру осінню далечінь. Також зрідка одлітали оселі, але Криленків погляд зупинявся лише на тих будівлях, що виникали руїною. Він уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чекає його. Він так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов.
Інженер уже прокинувся і розмовляв з жінкою. Остання, коли її, нарешті, залишив Шарко, зовсім перетворилась. З обличчя зникла розгубленість, і повеселішали вишневі очі. В особі Сердюка вона найшла свого справжнього співбесідника. Але й інженер став балакучіший.
— А все-таки, панно Темо, ви спізнились на роботу,— сказав він.
— Товаришу Сердюче, який ви чудний,— зареготала Брук:— сьогодні ж неділя!
— Неділя?.. Так чому ж ви так поспішаєте?
— Як чому? От тобі й раз: не вік же мені жити в подруги, я й без того спізнилась на дачний.
— На дачний? — чомусь здивовано спитав Сердюк.
— Ну да, на дачний! — і жінка знову зареготала:— Ой, який ви чудний, товаришу!
Інженер підвівся, подивився на Криленка і, підкинувши плече, кинув несподівано: