Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 11)

                — Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили. якої тобі ще облоги треба?

                — А чого ви сподіваєтеся, мамо?

                — Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся...

                Змінилася Любов Федорівна.

                Пізно ввечір вертала Мотря від мами. В переулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула штилєтом, став.

                Пізнала Івана Носа, старшину Прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.

                — Чого вам треба? — спитала.

                — Бачу, йде самотня жінка, провести хотів.

                — Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!

                — Мотре Василівна! Не такого слова я від вас сподівався. Гадав ратувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідти геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!

                — Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони города? Подлий!

                Хотіла йти. Спинив.

                — Бачите штилєт? Як не пустите...

                — Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам дальше не жити.

                — Чому?

                — Ти пожалуєшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог.

                Мотря надумувалася хвилину.

                — Нікому не скажу, — відповіла.

                — Не вірю. Нам треба побалакати подобру. Маю щось дуже важного сказати.

                — Що?

                — Нині — ні. Завтра, як стемніється, жду тебе біля старих воріт.

                Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важного сказати, і — згодилася.

                — До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!

                — Чесне слово даю, — відповіла.

                Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж на ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.

                Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів. що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога...

                Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.

                Заснула аж над ранок. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.

                Було недалеко полудня, як чура постукав у двері.

                — Пані, вставайте негайно, пані!

                Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.

                — Що такого?

                — Меншиков з князем Голицином їдуть.

                — Де?

                — Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели.

                — Нікчемний зрадник, — крикнула Мотря. — Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?

                — Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Анненков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині, і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голицином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов.

                Мотря одягнулася і пішла на замок.

                В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.

                На галеріях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й других сторін замку не занедбували.

                Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями города, даючи прикази старшинам, щоб кождий був біля своєї частини.

                Знали, що князі Меншиков і Голицин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити — Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казармів, і вночі казав забрати амуніцію. Москалі перестрашилися і з казармів своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.

                Коло полудня з найвищої вежі залунало:

                — Їдуть! Їдуть!

                Чечель вибіг туди.

                На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. Їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, закламцали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.

                — Їдуть! Їдуть! — понеслось по городу. Хвилина ще більшої тривоги, і — тишина. Город притаївся.

                Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає військо. Ні.

                Зійшов. Усе готове. Хай приходять. Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.

                Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять? Ось кількох їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого города, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет, і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.

                Це, мабуть, князі післали їх на звіди. Вертають, звідом-лення дають.

                Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.

                Чому ж вони не їдуть?

                З батуринського подвір'я вискакує двох московських драгунів, біжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум. "Чому ми їх не перебили?"

                Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голицином їде. Гадав, що гетьмана застане.

                — Не пустити його!

                — Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя.

                — Не пустити! Не пустити!

                — Не пускаймо троянського коня! — каже хтось із козацьких старшин.

                — Не пускаймо, не треба, пощо!

                Від валки двох сурмачів під мури під'їжджає, за ними полковник Анненков.

                Сурмачі сурмлять, мабуть, Анненков переговорювати хоче, "слухайте, слухайте, не шуміть!"

                На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Анненков.

                Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.

                — Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Анненков щось балака!

                Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить:

                — Козаки і ви, мешканці города Батурина!

                — Голосніше, голосніше!

                Анненков кричить, аж йому очі з лоба вилазять:

                — Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога? — питається.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4485
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7703

Пошук на сайті: