Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 16)

                Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.

                — Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!

                Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.

                — Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, — труси, падлюки!

                Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу.

                — Готовись! — гукав вусач. Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася.

                — Як ти смів? — верещав вусач. — Ми люди царські, головами заплатите за нас.

                — Совістю заплатите за зраду України, — відповів дідуган.

                — Авжеж, авжеж!

                — Правду говорить дід!

                — Не слухаймо москалів, слухаймо його!

                Море обливало камінь, жар потухав...

                В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.

                З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу.

                На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно.

                — Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого.

                Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.

                — Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо себе, поляжемо за других!

                Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони.

                — От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.

                Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю.

                — Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!

                — Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів.

                — Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі.

                — На дзвіницю! — приказав дід.

                Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.

                Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.

                Ніхто не наспівав на клич.

                З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.

                Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.

                Зжахнулося село.

                Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.

                — Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину.

                Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.

                По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.

                — Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.

                Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю.

                Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було.

                — Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.

                Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.

                Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.

                — Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!

                Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:

                — Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк.

                Виважено двері до дзвіниці.

                — Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині.

                — Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці.

                Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.

                — Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість.

                — Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.

                Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.

                — Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!

                Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.

                Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.

                — Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.

                — Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.

                На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.

                Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.

                Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.

                — А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.

                — Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!

                — Скажіть, що не осоромили ми себе і його!

                Решту заглушив луск.

                Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.

                Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.

                Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.

                — Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4516
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7739

Пошук на сайті: