Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 17)

                Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

               

               

                               У ПОГРІБКАХ

               

                Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.

                Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

                Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

                Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.

                Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

                Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.

                Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку.

                Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його буйній голові.

                Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

                Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

                Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

                Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

                Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

                — Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

                — Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них.

                Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

                — Ти хто? — повторив князь.

                — Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе.

                — Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори!

                — Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний.

                — Пірнача забажав?

                — Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.

                — Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.

                — Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.

                Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

                Меншиков до другого пристав.

                — А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.

                — Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.

                — Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?

                — Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.

                — Доказно знаєш?

                — На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.

                — Звідки приходиш?

                — Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.

                Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.

                — Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.

                — Ти в сінях підіжди, — сволоч!

                В хаті зробилося пусто.

                Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.

                — Який народ!

                Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.

                — Смород такий, фу, чорт!

                Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.

                — У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.

                — Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той.

                — Довго?

                — Вже з годину, як зволили прийти.

                — З годину?.. — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє.

                — Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.

                — Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти.

                — Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!

                Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.

                — Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. "Тьфу, чорт!" — Меншиков задумався.

                — Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку.

                А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав...

                Відчинилися.

                Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.

                Нараз цар зігнувся і переступив поріг.

                — Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут?

                Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.

                — Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.

                Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4459
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7669

Пошук на сайті: