Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 19)

                               НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ

               

                Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню і тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, сказали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися — значигь віддати себе і город на певну загибель.

                Про те воня й не гадали. Витривати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менше сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний цей ворог, що зверху, як цей, що всередині, повторювали за Чечелем гетьманові слова.

                Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаться між ними такі нікчемні душі. По кождім такім припадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кождій з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.

                Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився:

                — Да отніметься чаша сія от нас!

                Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.

                Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.

                Жінки несли харчі, напитки, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахорки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах:

                — Да отніметься чаша сія.

                Невеликий московський відділ наближався.

                Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки післанці для переговорів.

                Так воно є, бо наперед висунулося трьох драгунів з білою хоругвою.

                — Не стріляти! — гукав, оббігаючи мури, Чечель.

                — Дожидати знаку! — приказував Кенігзен.

                Тишина.

                — Князь Дмитро Михайлович Голицин, — завважив хтось.

                — Цей самий, що ми вже його раз не впустили.

                — Лізе, як свиня в город. А бий же по рилі!

                — Не смій стрілять! — гасив цей запал полковник Чечель.

                — Чекай знаку! — приказував Кенігзен. Голицин під вали не під'їхав. Післав своїх парламентаріїв.

                — Пустіть нас у город! — кричали вони до козаків.

                — У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це казали.

                — Лист від його величества царя веземо.

                — А щоб ти пропав разом з отсим листом.

                — Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас.

                — Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв, замість до пекла, до Батурина привіз.

                — Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова.

                — Не важся — біла хоругов!

                — Так що? Закрасім її начервоно.

                Командант насилу здержував козаків.

                — До кого лист? — питає.

                — До сердюцького полковника Чечеля, — відповідає москаль.

                — Давай його сюда!

                — Кого? Лист чи москаля?

                — Лист.

                — Не треба нам його листа. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, а помилую вас.

                — Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш?

                Стріляй!

                Чечель сердиться.

                — Не вам тут приказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба приняти й прочитати. Так не може бути!

                Спустили з валів драбину, під'їхав царський післанець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.

                Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності батуринців і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.

                Чечель, прочитавши письмо, задумався. Неважко було догадатися, що могло воно мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістати на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.

                І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присяги на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.

                Тому-то й попрохав Голицинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду.

                Двічі прочитав їм царське письмо.

                — Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes [2]. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята.

                — Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут.

                — Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.

                — Можна розоружити.

                — Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо.

                Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки — щоб не впускати.

                — Впустимо, перейдуть браму, і хто нас впевнить, чи зараз-таки не пічнуть бою. Вони всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-три тисячі людей. Впускати ніяк не можна.

                — А що ж ви кажете, пане городничий? — спитався Чечель.

                — Що я кажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі

                додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, чого ж тоді сподіватися від других міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів. До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати прелестей царських, обіцяють терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої.

                — І як же їх впускати? — озвався батуринський сотник. — Хіба ж ми діти, щоб вірити влесливим царським словам. Це ж підступ, більш нічого. Хочуть добути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так — гадають собі москалі — піддуримо легкодушних черкасів і без труду і без всякої втрати дістанемо їх у свої руки.

                — Пробуйте, — кричав Гамалія, — впустити. Город спалить, мешканців переріже, а нас на муки візьме.

                — Це саме станеться, — завважив Герцик, — якщо москалі Батурин добудуть.

                — Станеться або ні, надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? — обстоював при своїм Кенігзен. — Як гинути, так краще зі збруєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені. Боже, допоможи!

                Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4485
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: