Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 3)

                — Розмова з вашою милостю від сну мені дорожча, — відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіми способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самім розцвіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.

                — А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас, — говорив, стискаючи його за руку, князь Меншиков.

                "От і попав!" — погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою на велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.

                — Радо б я побув коло такого знаменитого вожда, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотним лишати. Якщо він ще жиє- так треба доглянути, як помер — похоронити.

                Світлійший пильно вдивлявся на заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою.

                — Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Знашться, в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре?

                — Як ваша ласка, князю.

                — Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна, — війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі.

                Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на кватиру.

                — Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!

                — Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся.

                А вважайте на місток, він небезпечний! — гукав світлійший від воріт.

                — Спасибі, не безпокойтеся, добраніч! — відповідав Войнаровський, бредучи по болотнистій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.

                Падав осінній дощ, у воздусі чути було згар і тлінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя. Сумно.

               

               

                               ПІДСЛУХАВ

               

                Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.

                "Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!"

                Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший — виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

                Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень.

                На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.

                "А це що?" — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. "Тим вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі... Втікати? Ще заскоро". Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.

                Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь... Може, йому?

                Хоче заснути — не може... "Явдошка, старайся!"

                "А бодай би вас перша куля не минула, — чорти!"

                Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! — тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.

                Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.

                Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях... входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього...

                Відітхнув... Заснути!

                Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, — Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють- по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.

                — Та й пили ж бо нині!

                — Дуріли.

                — Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, — все про дівки.

                — Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.

                — Хай би про військове діло розмовляли.

                — Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.

                — Наскучило.

                Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:

                — Ти спиш?

                — Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.

                — Мене також — ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.

                — Як не вмре.

                — А може, він цього неборака на своє місце прислав.

                Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.

                — Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?

                — Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?

                — Говорять, гетьман непевний чоловік.

                — Як то?

                — А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.

                — Певні?

                — Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі...

                — Не Войнокі, а Войнорокі...

                — Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого...

                — Войнорокого...

                — Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.

                — А Меншиков?

                — Мабуть, послухає, бо не перечив.

                — Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.

                — Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.

                Замовкли.

                Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати...

                Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4491
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7710

Пошук на сайті: