Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 23)

                Батуринці певні, що це гетьман світляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що це горіла дзвіниця, котру Меншиков облягав.

                Дивляться, чи й нині якого сигналу не буде.

                Темно... Темно на небі, темно не в одного в душі. Гетьман ніякого знаку про себе не дає.

                — Гетьман про нас забув.

                — Важніше діло має.

                — Забув про свою резиденцію, про своїх вірних людей. Ніч зневірою окутує душі, зимно остуджує запал. Сумно батуринцям стає.

                — Диякон, диякон іде! З донькою. Може, він що нового знає

                Люблять старого диякона. Коли він на Січі жив, у походах бував, ще й тепер іноді в церкві, ніби за козаків перед фронтом, гукне: — Господу помолімся!

                Аж здригнеться народ.

                Диякон завзятий чоловік. Відколи гетьман з Батурина поїхав, ніхто не знає, коли він спить. Все на ногах, ходить, заохочує, кріпить. Донька біля нього. Весь Батурин знає її, гарна й відважна. До Мотрі забігає. Тепер вони подруги, все вдвійку.

                — Диякон, наш диякон іде!

                Диякон батуринців знає, як батько своїх дітей. Здалеку відчуває їх пригноблений настрій.

                — Чого ж ви так посоловіли, люди? Ще бою не було, а ви вже ниєте зі страху. Це не по-козацьки. Підождіть, вранці заревуть гармати, веселіше буде. В мене вже тепер долоні сверблять, а вам страх. Чого? Раз мати родила, раз треба вмирать. Коли б лиш чесно, щоб без сорому предстати на страшному суді. Погадайте, скільки душ дивитиметься на нас. "Як ви Батурин боронили?" — спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвіт. Господь не одного гріха простить тому, що чесно вмре. А яка ж чесніша може бути смерть, як не в обороні батьківщини своєї перед антихристовим зазіханням? Антихрист на нас іде, бороніться, діти, не пускайте його!

                В батуринців вступає дух. Молодші і в пекло пішли б за ним. Його слово велику силу над ними має. Але в старших все-таки тяжко на душі.

                — Великі дуже сили москаль привів.

                — У Бога більша сила. Буде, як він дасть. Давид Голіафа побив, тільки віри не тратьте. Знаєте, як казав Христос: коли б ви віри за макове зерно мали, то сказали б горі: рушся — і гора рушилася б з місця. Віра — велика річ!

                — Буде, як Господь дасть. Коли б тільки гетьман не забув про свій Батурин.

                — Гетьман про нікого не забуває. Знаєте, яка в нього пам'ять.

                — Знаємо, лиш чому він нині ніяких знаків не дає?

                — Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема.

                — Стривайте! — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і ще з кількома міщанами на дзвіницю і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни.

                — Є знак, є! — гукнув, утішений. Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася, блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов.

                — Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми города не здавали...

                — Тримаймося!

                Нова охота в батуринців вступає.

                — Гетьман пам'ятає про нас!

                Чечель, зачувши про сигнал, вибіг на замкову вежу і дивився крізь скла. Дійсно, якесь світло мерехтіло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собі всі вищі пункти за Десною і мусив згодитися на те, що тільки з дзвіниці в Дехтярівці могло це світло бити. А що перше його ніколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко Десни і гетьман з ними. За кілька днів можуть бути тут. Кілька днів треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять під охороною ночі, бо чути, як земля дуднить. Кілько їх? Які? Де їх уставлять, з котрого боку пічнуть огонь? Сто питань насувається Чечелеві на гадку. Відповідь на них одна: коли б так на день-два відтягнути облогу. Кожда година цінна, скільки то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков своїх людей до Батурина, чому не післати до нього?

                — Пішлю, — сказав собі Чечель, сходячи з вежі і простуючи до своєї кватири. Покликав туди Кенігзена, Гамалію і других.

                Кенігзен противився, бо і|е викличе в ворогів вражіння, що Батурин боїться, погадає собі Меншиков, що на замку нема згоди, що не всі хочуть його боронити до останньої каплі крові і він тим скорше і з тим більшою силою пічне обстріл, а може, й до наступу піде.

                Але Герцик і ще кількох казали, що післати людей не зашкодить, бо, може, москалі підуть на переговори і відволочеться облога, а це найважніша річ.

                — Я ще й тому, — казав Кенігзен, — противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо оце може легко викликати заколот поміж, козаками й міщанами. Скажуть — старшини город здають, старшини продають нас, а ви знаєте, що воно значить. Краще стіймо на тім, що ми з ворогом ніякої згоди не бажаємо.

                — Козаків, — відповів Герцик, — можна сповістити про наш намір, міщан теж, і ніякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле.

                — Не вірю. Хитріший він, ніж це нам здається, але якщо більшість за тим, щоб посилати, так шліть. Вибрали трьох людей і вивели з города. Кількох сердюків смоляками просвічували дорогу, один ніс білу хоругов.

                Обскочили їх московські патрулі, взяли на човна, везуть.

                Заки вилізли на берег, позав'язували їм очі й повели до кватири світлійшого. Світлійший стояв на хуторі, за тилами армії, куди гарматні кулі не долітали.

                Світлійший якраз писав реляцію до царя. "У тих зрадників, що замкнулися в твердині, не видно ніякого почуття до доброго, ніякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловіка. Тому іншого виходу не бачу, тільки скоро світ почати пальбу, здобути замок і безпощадно знищити це гніздо зради".

                Почувши, що з Батурина післанці прибули, Меншиков перервав свою реляцію і казав їх покликати до себе.

                В сінях розв'язано їм очі, відчинено двері, й вони побачили ласкаво всміхнене обличчя світлійшого.

                — Кого ж я бачу! — сказав, ніби він дійсно дуже втішився ними. — Несподівані гості, та ще серед ночі. Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь ласка, радо вигоджу сусідам.

                Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину.

                — Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові і тому приходимо потолкувати, як би то такого гріха на свою совість не брать.

                — Будьте впевнені, що я теж не кровопієць і що мені теж жаль безталанного вашого города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества не хоче впустити в свої мури.

                — Чи гетьман зрадив, чи ні, того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо він справді зрадив цареві, то ми лишаємося у нашій попередній вірності.

                Меншиков, почувши це, встав.

                — Якщо ви правду кажете, панове, так і проливу крові не буде. Впустіть військо моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово.

                — Ваша світлосте, — відповіли батуринці, — не таке це легке діло, як кому здається. Треба його обміркувати, треба переконати тих козаків і міщан, що хочуть гетьманові додержати присяги, треба порозкопувати брами і приготовити кватири для царського війська.

                — Усього мойого війська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться в полі. Хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть.

                — А все ж таки, щоб приготовити це діло, нам треба три дні часу.

                — Три дні часу, щоб відчинити город і впустити військо царя?! — аж крикнув Меншиков. — Ні, добрі люди, як бачу, то ви мене за великого дурня маєте. З вас і одної ночі доволі. Надумуйтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи ні? Хай каже.

                Депутати розклонилися і відійшли.

                Меншиков ходив по кватирі.

                — Хитруни мазепинці. Три дні часу, щоб обміркувати діло. А за три дні Мазепа може бути тут і взяти мене в два огні. Нема дурних. Завтра рішиться діло. Завтра, а нині треба закладати міни під замок.

               

               

                               РИЮТЬ...

               

                Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В городі було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але того валу боронили хіба тільки старі моздіри і міліція міська, челядники шевські. гончарські і другі, бо козаки мали досить роботи на замку.

                Туди перенеслася також Любов Федорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самітною лишати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4491
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7710

Пошук на сайті: