Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 30)

                Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город.

                — Того обіцяти не можу

                — Ні?

                — Бо того я сама не бажаю. Зажарський видивився на неї.

                — Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене... Ходім!

                — Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.

                — Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.

                — Такі руки не жаль, щоб і світ зав'язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.

                — Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.

                — Бо вірите мені.

                — Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна.

                — Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.

                — Гадаєте?

                — Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.

                — Не такий чорт страшний, як його малюють.

                — Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?

                — Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.

                — Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.

                Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.

                Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.

                — Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо.

                — Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.

                — Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.

                — Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.

                — Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.

                — Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хорий.

                — І добре. Менше одного ворога матимем.

                — Я не ворог ваш, а приятель нині.

                — Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель.

                — Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті.

                Мотря зжахнулася. Не подумала над тим.

                — Того я не боюся, — відповіла рішуче.

                — Ого!

                — А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу.

                Зажарський усміхнувся.

                — Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина.

                — Краще кажіть — звір.

                — В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.

                — Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так...

                І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.

                Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться.

                — Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели мене!

                — Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, — відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.

               

               

                               БАТУРИН ГОРИТЬ

               

                Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на його драгуни з конем, як сів на нього переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.

                "Дивна річ. Балакаєш з чоловіком і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І, може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Приказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає за них, приказує, бажає- будує державу. В нас не те... І — в нас нема держави...

                Поступила до лічниці. обійшла ранених і хорих, козаків і міщан, котрих було чимало, бо почався перестріл і все нові жертви приносили. — аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.

                Любов Федорівна порядкувала своє добро й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була друга жінка. Мотря глянула на неї, і в її серцю озвалася любов доньки до мами. Так. — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.

                Мовчки припала до її руки.

                Любов Федорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові.

                — Доню. — ледве вимовила тихо.

                Перший раз у життю почула це слово Мотря.

                — Мамо. — відповіла, цілуючи руку. від котрої стільки кривди зазнала.

                — Не гніваєшся на мене, мамо? — питалася.

                — Бог мені свідком. Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку.

                — А я — маму. — доповіла Мотря.

                Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними.

                — Стріляють москалі, — сказала Мотря.

                — Стріляють, та не влучають. Може, Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.

                — Може...

                Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуда на столі задзвеніла.

                — Попали... Привикаймо, — сказала, зітхаючи, Любов Федорівна. — Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестрадала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтійовича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька.

                — Не потребуєте мені того казати, мамо.

                — Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його, й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край мойому грішному життю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4459
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7669

Пошук на сайті: