Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 43)

                І не надумуючись довго, пішов у двір.

                — Мотре Василівна, — говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець, — я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балю у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі?

                — Полковник Скорін?.. пригадую собі... Чого тобі треба від мене, пане полковнику?

                Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, незважаючи на зміст, лиш для самого звуку. Легше ставало на душі.

                — Мотре Василівна, — почав тихо й лагідно, ніби не офіцер. — Вам тут оставатися годі. Позвольте перевезти вас.

                — Мене? Перевезти? Куди ж би то?

                — Куди прихажете. Я готовий до ваших послуг.

                Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася. Силуючись на спокій, відповіла:

                — Спасибі вам, Петре Павловичу, — і руку простягнула до нього. — Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі.

                — Чому, Мотре Василівна?

                — Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати.

                — Важко, бо ворог, розумію... Простіть.

                — Ні, не те, Петре Павловичу, не те. Але я хора, дуже хора, балакати не можу.

                Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатися перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: "Умиєши мя і паче сніга убілюся".

                — Приміщу вас у возі, — почав, — як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придираться не посміє.

                Мотря всміхнулася гірко.

                — Забуваєте, Петре Павловичу, — сказала, — що ви полковник в армії його величества царя.

                Облила його кров.

                — Ні, Мотре Василівна, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари.

                Подивилася на нього довго-довго.

                — Ви, Петре Павловичу, справжній герой.

                — Я, Мотре Василівна, тільки чоловік.

                — Бути чоловіком в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам.

                Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.

                Скорін вернувся до вартівні.

                "От тобі жінка!"

                Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.

                "Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення ні".

                Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.

                Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. Нарано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млісно...

                В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лиш гуготів глухо.

                "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили, — кати". Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив над стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: "...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вічний упокій... вічний упокій". Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно... Благовістилося на день.

               

               

                               ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

               

                — Петре Павловичу! — гукав знайомий голос.

                — Петре Павловичу! — і хтось шаблею грюхав до вікна.

                Скорін глянув, — світлійший.

                Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.

                Побачив Меншикова на чорному коні, — за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.

                Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

                Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.

                "Кат", — майнуло Скорінові через голову. "Кат", — хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.

                Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах.

                — Здорові були, Петре Павловичу! — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

                — Здоровля желаю вашій світлості, — глухо відповів Скорін.

                Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя).

                Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

                Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.

                — Промести стежку! — гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.

                — Як же тут? — питався. — Усмирили?

                — Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, — відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слов.

                — Мордерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. — Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну... А з Мазепиних людей не застукали нікого?

                — З Мазепиних людей? — і Скорін задумався.

                — Так. З людей ізмєнніка Мазепи, — повторив князь.

                — На жаль, ні.

                — То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?

                — Бо він повісився, — відповів Скорін.

                — Сволоч! — гукнув князь. — Сволоч. Завтра кажу питати трупа.

                Скорін видивився на нього.

                — Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути.

                Скорінові мурашки полізли по спині.

                — Що ж ти на це? — питався князь.

                — Консеквенції в такій процедурі не бачу.

                — Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.

                — Гетьмана, — почав, — маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути.

                — Ха-ха-ха! — зареготався князь. — Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні кодсеквенції.

                Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4459
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7669

Пошук на сайті: