Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 51)

                — От так його! — похвалив сам себе і казав подати води, — промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного, полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку скіру. — В наглого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі, ми грубошкурий народ, а в них шкура тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан.

                — Погодітє, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудєтє! — повторив улюблену погрозу царя. — Чого не дописав Мазела в коришпонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш. Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд. Услужний офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник.

                — Спасибі тобі, — дякував світлійший, втираючи свіжовмите лице. — От до того вони мистці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії — вори. "Боліє клонітеся к лакомству і карману, нежелі к службє", — повторяв Петрові слова, а нахилившися, шепнув: — Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити.

                Оба розсміялися сердечно.

                Людей карали дальше.

                Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стон, в одно благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви, і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоцій, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більше їв і краще травив, надавившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя.

                "Безпечне? — і він задумався. — Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?"

                І в душі світлійшого "решпект" перед царем боровся з ненавистю до нього. Це, друге, почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син — ні. Бідний цар...

                І світлійший зітхнув. "Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б післав його до чорта. Всім нам він скорше або пізніше голову скрутить".

                — Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече! — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою.

                По них чувся вже не зойк і не стон, але тихе, ледви помітне скомління.

                — Ваша світлість, — підійшов до нього услужливий офіцер, — позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід.

                — Кров?

                — Точно так.

                — Де?

                — На правій повіці.

                Світлійший плюнув на палець і потер повіку.

                — Зійшла?

                — Ще не зівсім.

                — Нехай їй чорт.

                А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хахлів.

                — Підемте! — звернувся до офіцерів.

                — Тут уже без нас покінчать. Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.

                Стояли бліді, як стіна.

                — Офіцери! — сказав до них згірдливо князь. — О-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наїзусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить.

                Випрямився і відітхнув глибоко.

                — Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоровля. Найкращим аргументом на це його величество цар. Історическія і философскія кніги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і пінія — все воно нікуди не годиться. Мужеська душа потрібує чогось героїчеського, потрібує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мішка.

                Мішка подвизався. Колесував.

                Це була його найулюбленіша робота. Він так "іскустно" прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мішка не спішитися, а робити діло з "промежутками". Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав:

                — Ліва рука вже пішла до чорта.

                То знов:

                — Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!

                — А якби так тебе? — завважив хтось.

                — Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мішка шкірив свої великі рідкі зуби. — Але мене то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці цареві?

                Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мішка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству — і хай світ цілий валиться. На черкасів дивився як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.

                Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кождого, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих... Бунтівники!

                Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан. Мішка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну за другою, "з промежутками", безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.

                — Ну годі. Мішка, годі! — сказав і скривився. — Бачиш, то ще дитина. Не годиться.

                Але Мішку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині.

                — Тут уже й нас не треба, панове! — сказав до офіцерів. — Не хотів би я попастися до рук отого Мішки. Звір, істинний звір.

                — Рад вдоволити ваше височество, — впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь.

                І Меншиков відвернувся від його з омерзінням.

                — Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в город, панове.

                — Аз тими що робити? — спитав Мішка, показуючи на товпу на майдані.

                Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотілося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони й не брали участі в бою... Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслідити діло й перевести суд. Меншиков має на нині суду досить. Напсував собі крові досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рішучо. Ті люди не пускали його в город. Насміхалися над ним з мурів. Зневажали його. Меншиков зневаги нікому не простить, хіба сильнішим від себе.

                — Половину з них, — рішив, — повісити, інших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоке її держать.

                — Рубати? — спитав кат.

                — Рубати! — відповів князь. Мішка почухав потилицю.

                — Багато діла буде.

                — Старайся, Мішка, — заохочував його князь. — Тільки чуєш, не сідай нині до обіду. Підіжди — повечеряєш.

                Меншиков знав, що спрацьований Мішка був спосібний з'їсти й цілого барана. А потім клався (спати) і спав два-три дні. І не було тоді такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити — не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крізь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годі було перейти попри його, не затуливши носа.

               

                               * * *

               

                Коли світлійший переїздив попри палі, на котрих сиділи "бунтівники", його гарний кінь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.

                Услужливий офіцер відступив світлійшому свого коня. Цей ішов спокійно.

                — Чому це так? — питався світлійший офіцера. — Мій не хоче йти, а твій іде спокійно.

                — Бо мій кінь, ваша світлосте, вже мало що видить. Сліпне зі старості, — відповів той.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4484
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: