Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 52)

                Світлійший оком знавця дивився на палі.

                — Нічого, — казав. — А все-таки краще застромлювати на залізні шпилі.

                — Хахлам і деревляних досить, — завважив офіцер.

                — Правда.

                Світлійшому пригадалася Красная площадь у Лобного мєста в Москві. Там від року 1698-го торчали на залізних шпилях голови збунтованих стрільців. Сам цар їх повідрубував і позашпилював "собствеяною рукою" при звуках сурм і при грюкоті бубнів.

                Чи не зробити б у Києві такого параду? Не зашкодило б.

                Навіть найстрашніші кари забуваються згодом. Стають казкою давноминулих днів. Людям треба "argumentum ad oculos" [6]. А тим паче хахлам. Це вельми свавольний народ. Нікого не бояться. Треба їм раз нагнати страху. Всіх їх не виріжеш. Особливо тепер, коли цареві треба багато війська на війну зі шведом. Хахли — воїнственний народ.

                І світлійший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що він вигубив так багато людей, та ще таких спосібних до бою козаків?.. Світлійший скаже, що згинули з оружжям у руці, і цар заспокоїться. Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше...

                Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин назавтра стане городом мерців. Лишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може...

                За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін...

                Все одно!

                І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останній паль, спитав:

                — Добре сидіти?.. Що?

               

               

                               ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ

               

                Офіцери їхали за князем в приличному, воєнним уставом приписаному віддаленню.

                Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.

                На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвитих людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні спочуття.

                Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, ніби то коні бояться, а не вони.

                Проїхали.

                Довго ще бігли за ними стони й важкі зітхання. Чіпалися кінських копит, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.

                Нема нічого небезпечнішого для вожда, як на війні показати себе м'ягким.

                Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.

                Хай конають.

                М'ягкосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом.

                — Страшно, брат, що?

                — Життя — один жах. Краще не думати, а жити.

                — Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площі, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився.

                — Один сам собі життя відбирає, а другий рад би вмерти і не може.

                Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане.

                — Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе.

                — Тільки ти, чуєш, не пробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царевною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать.

                Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Салдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди, суєтилися їх чорні силуети.

                Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.

                — Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я жию, чи мені тільки сниться.

                — Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині.

                — Гадаєш, цар і Меншиков не думають?

                — Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити що нам велять. За роботою забуваєш про все.

                — Гарна мені робота!

                Їм коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах.

                З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.

                Коні жахалися і відскакували набік. Треба було поводи кріпко тримати в руках.

                Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Салдати не кричали, не кляли, як звичайно.

                Здавалося, що й вони зжахнулися свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти. Їх черевики і чоботи, камаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.

                — Жорстокий наш народ, — почав молодий капітан.

                — Кождий народ жорстокий, нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей.

                — А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів?

                — Щоб вони не мордували нас.

                — Хахли?

                — Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?

                — Але до нас вони не пхаються.

                — Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?

                — Тому, гадаєш, поруйнувати треба.

                — Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus [7] до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр... А ми люди його.

                — На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така уютлива, ставок і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш вечером і задивишся перед собою, на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок...

                Минали хату, перед котрою на подвір'ю лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіпалися одежі батьків, і так їх порізали.

                Офіцер зняв капелюх і перехрестився.

                — То ще ніщо, — потішав його товариш. — Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон... Тьфу!

                — Ну, брат, кажи що хоч, а таки наш салдат — то дич.

                — Салдати такі, як їх офіцери.

                — А офіцери, як вожд.

                — Від вожда прикази йдуть. Він відповість за все.

                — Перед ким?

                — Перед Господом Богом відповість.

                — Чекай псе, нім кобила здохне.

               

                Доїздили до майдану.

                Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана. Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його.

                — Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4485
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: