Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 55)

                Звичайно навіть серед ночі світилося у деяких вікнах.

                В'їздових брам і замкових мурів пильнувала узброєна сторожа, вартівники з ліхтариками й галябардами проходили вулицями й вигукували: "Осторожно з огнем!"

                Не було ночі, щоб до гетьманського двора не прискакав на баскому коні якийсь післанець, щоб не надтягнув, опізнившися в дорозі, якийсь полковник, сотник або другий старшина. Чумаки радо спочивали в Батурині, знаючи, що тут їм не буде ніякої шкоди. Чужі купці приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїзних дворах не раз і цілу ніч забавлялося веселе товариство.

                Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим.

                Ані краса, ні старанність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки, зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.

                Трупи не похорочені лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.

                Хай над ними небесні зорі замість яких свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають.

                Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.

                Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться-дивується, бо ніщо не спиняє його лету: ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів торчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.

                Приказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Нінивії, Трої, Картагени і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не гарфи старозавітних співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.

                Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською...

                Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара" зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин.

                Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.

                Двох вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.

                — Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як орти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком.

                — І що?

                — Що ж би. Все-таки що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував, проклятий, підпригував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах.

                — Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей.

                — І ти втік?

                — Не втік, а завалив двері і хату підпалив.

                — Згоріли?

                — Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жалували горілки, а горілка додає відваги.

                — Розгріває.

                — Не лиш розгріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш.

                — А все ж таки, брат, страшно.

                — Чого?

                — Людей ми порізали, не поросят.

                — Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси.

                — Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.

                — Може б, і на Москву пішов.

                — Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?

                — І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.

                — Там наших вигинуло багато.

                — Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.

                — Знає.

                Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.

                — Чорт весілля справляє.

                — Багато нині радості між чортами.

                — Людям горе, а чортам радість.

                — Не згадуй чортів серед ночі!

                Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.

                — Чуєш?

                — Що?

                — Наче хтось стогне.

                — Пустяки... Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.

                — Ні, таки стогне. Піду подивитися що.

                — Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.

                За хвилину той, другий, вернувся.

                — І що?

                — Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.

                — І ти добив?

                — Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.

                — Страшно, брат!

                — Чого?

                — Стільки кровопроливства ми нині учинили.

                — Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.

                — Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?

                — Може... А нам не один чорт.

                — Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.

                — Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.

                — А як ні?

                — Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув.

                — От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.

                — Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.

                — Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.

                — Не всі.

                — Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.

                — Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.

                — В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.

                — Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.

                — Гарна?

                — В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4520
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7741

Пошук на сайті: