Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 56)

                — І?

                Салдат тільки рукою махнув.

                — Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!

                — І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.

                — Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло.

                Сильно вдарила.

                Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.

                — Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.

                — Ні?

                — Навіть не дивиться на них.

                — А як?

                — До вмерлих охоту має.

                — До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися.

                — Грішно.

                Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.

                — Бачиш?

                — Що?

                — Ніби хтось ходить.

                — Де?

                — По кладбищу. Бачиш?

                Другий притакнув.

                — Ніби ходить... Вмерлець!..

                Перехрестилися і мовили молитву.

                — Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить.

                — Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ.

                — Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає.

                — І не тільки те. Що на цім світі — кождий знає з нас, а що на другім — не знає ніхто.

                — На другім краще.

                — Для праведних, а для грішників пекло.

                — Підемо, брат, до пекла.

                — Га, що ж, як треба, то підемо.

                — А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи.

                — Подякують нам.

                — Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.

                — Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно.

                — Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі.

                З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали.

                На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи" надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом.

                — Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!

                Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.

                Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його до гробниці і примістив.

                — Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам пишуть його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапрятуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше.

                Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти.

                І теж примістив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів.

                — Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо.

                Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід.

                Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!

                Останеться. Хоч би лиш він один — дід. Розкаже живим, що протерпіли покійні. Живі хай живе гадають.

                Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.

                Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Укоаїна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, цей і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона.

                — Одно страшне, — говорив до себе дід, — що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на провідників спихає. Вони завинили його нещастю.

                Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав.

                — Хай ваша голова за нас іде.

                От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з "подлих", як москалі казали. То поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда.

                Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свойого пробігав.

                Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!

                А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду.

                Батурин стояв...

                Дід кляк і молився довго-довго.

                — Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам. Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами.

                І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на устах, лиш позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалував трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї славної держави. Не доведи, щоб він у засліпленню, мов у сліпоті, тривав, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими. "Господи! Жизні і блага подателю, не опускай нас".

                Московські караули понасували комніри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

                — Страшно, брат!

                — Страшно...

               

               

                               ГАРМАТИ

               

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4491
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7710

Пошук на сайті: