Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 63)

                — Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.

                — І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш.

                — Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок.

                Сміються кругом.

                — А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.

                — Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.

                — Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.

                Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:

                — До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.

                — Ані дуків-серебреників.

                — Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.

                — Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів.

                — Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!

                — Біля гетьмана доробилися.

                — Біля ізмінника.

                — Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав.

                — У гетьмана в кождому дворі гроші.

                — А в нашого брата що спина, то воші.

                Притакували кругом.

                Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.

                — Я також, — почав другий, — так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини.

                — Ближчий, ближчий!

                — Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "подлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай.

                — Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів.

                Дід перервав псалом.

                — Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших?

                — Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить.

                — Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є.

                — Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.

                Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.

                — Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.

                — Несила, несила!

                — Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.

                — Татари загонами народ гонили у ясир.

                — А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.

                — Лютрам-бузовірам.

                — Не хочемо, не приймаємося!

                — Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.

                — Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.

                — Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.

                — Не хочемо того, не приймаємося.

                — Краще під православного царя.

                — Краще! Краще!

                — До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.

                Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.

                — Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.

                — Пора, пора!..

                — Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.

                — Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.

                — А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.

                — Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!

                — На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!

                — Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.

                — Відведім, відведім! — ревіла товпа.

                Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.

                Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.

                А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.

                — Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!

                — І без них поживемо!

                — На погибіль їм!

                — На погибіль

                Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.

                — Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив...

                — Дукам, серебреникам, а не нам.

                — Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.

                — Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.

                — Та кінець панованню вашому, пани!

                — Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.

                — Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.

                — Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.

                — Поки зробите, послухайте правдивого слова.

                — Не треба, не хочемо, не цікаві...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4519
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7740

Пошук на сайті: