Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 66)

                "Благородний пане полковнику полтавський!

                Об'являємо вам. що гетьман Мазепа, позабувши страх Божий, зрадив нас і переїхав к королю шведському таким отеє образом: зразу оповістив війську, що дістав він, гетьман, наш указ іти за ріку з військом проти неприятеля, а коли перейшов, тоді уставив його в боєвий стрій, і коли до них неприятель наблизився, тоді він тому війську, що було при нім, заявив, що він, гетьман, прийшов на службу до короля шведського і тому-то тоді шведи військо його окружили і в такий спосіб старшини попали в руки неприятеля. "Того ради" післали ми укази до старшин, і до полковників, і до інших чинів, щоб вони збиралися на вибір нового гетьмана, і вас особливо "напоминаємо", що подбати треба, щоб "малоросейський народ" не попав під володіння польське, а церкви і монастирі святії щоб не були осквернені і в унію повернені; того ради желаємо, щоб ви якнайскорше сюди до нас для ради і "упрежденія" всього того прибули й обнадіюємо вас при тім нашою високою милостею.

                Петро"

               

                Подібні листи відправлено до наказного ніжинського полковника і до інших старшин, а також до єпископів. Усіх їх цар негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб бувший гетьман не "возмущав" народу, щоб випередити і знівечити його злочинні наміри, в чім "крайня нужда і спасення всеї Малої Росії сестоїть". Цар виявляв себе не лиш "государем", але й "оборонителем малороссійскаго края" і нагадував старшинам, що вони також "ревнителі о православії" і що вони мусять стати "за віру й отечество своє". Всім їм цар обіцяв за це свою особливу високу милість і жаловання царське.

                В маніфестах до всього "малороссійскаго" народу кидав цар наклеп на бувшого гетьмана, буцімто він хоче Україну Польщі запродати, а церкви й монастирі святі віддати уніатам на поталу. Зате себе представляв оборонцем України, знаючи вразливість народу на податки й інші тягарі матеріальні, казав, що гетьман позаводив деякі нові податки "хитростію своєю, без царського указу, будьте на плату для війська, а на самім ділі ради збагачення свого. Ми же ні єдиного пенязя в казну нашу во всем малороссійском краю брать не повеліваєм". Та признавав цар, що народові діялися кривди, але тепер він "войскам своим великороссійским под смертною карою запретил малороссійскому народу никакого разоренія й обид отнюдь не чинить".

                Таким способом цар Петро хотів прихилити до себе тих старшин, що з гетьманом за Десну не пішли і в Батурині не замкнулися, а також збаламутити народ, що попав між молот і ковало, між шведів і москалів. Але й про найближчих гетьманові людей цар не забував. Казав, що ті, які "ізміною вора Мазепи були заведені в неприятельські руки", можуть спокійно зі шведського війська вернутися і зайняти свої попередні уряди, не боячись ніякої кари. "Милостивеє отпущеніє вини їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без усякого умаленія і впредь наша ц. в. милість". За те ж усі вони, що протягом місяця не повернуться до царя, будуть позбавлені чинів і урядів при "войську нашім Запорожськім", а жінки їх і діти будуть взяті під "карауль, прислани къ намь, великому государю, которые сосланы будуть въ ссылку". Гетьман Мазепа і король Карло теж не мовчали.

                Король Карло писав, що на прохання гетьмана Мазепи він бере в свою оборону цілий український народ і обіцяє захищати його від "неправого й неприязного московського пановання"; підтримуючи народні змагання до привергнення вольностей прежніх. "Король розкриває політичну систему московського уряду, котра веде до того, щоб, зломивши всяку опозицію з боку місцевого населення, змосковщити весь край".

                "Если кріпко тому не запобіжите, знайдете погубу цілому народу настоящую".

                Тому-то король Карло і закликав усіх українців до боротьби за права і вольності, нівечені царями. Але що ж! Король і гетьман Мазепа були ген за Десною, а царські війська стояли більшими й меншими залогами по різних городах, як ось у Переяславі, Ніжині й Чернігові. До того Батурин упав, і разом із ним упав страх на людей малої віри й невеликого характеру.

                До царської кватири у Погрібках і до Глухова, де мали відбутися вибори нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники світські й чернечі цілими валками, щоб заявляти свою непоколибиму вірність цареві, а гнів і ненависть для бувшого гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин — за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самі називали антихристом і котрому приписували вину за всі свої кривди й терпіння, за здирства невиносимі, за угніти всілякі, на які не раз перед гетьманом нарікали.

                А тепер він, той самий цар-антихрист, заступник, покровитель, прямо ангел-хранитель України, живий архистратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стільки величних церков побудував, школами і всякими приютами повсякчасно печалився, — ворог краю і народу, який не дбає про самостійність України, лиш хоче повернути її під владу польського панства, а віру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно!

                Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага палила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням.

               

                Поспішайся, Чечелику,

                Чекає москаль,

                Вже для тебе зготовлено

                Осиковий паль.

                Гу-у!

               

                Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одно видюще око і твердив водно: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду.

                Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритій снігом, і кожух осувався з нього.

                Віддихав свіжим воздухом і дивився кругом.

                Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп.

                "Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа".

                І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла.

                "Падло, політичне падло, от що ви таке!"

                Пригадувалися часи, коли то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на городи й волості для себе. Подібно, як тепер.

                Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра.

                Як і тепер...

                Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осьмомисл, пригадався лицар-сліпець, князь Василько Теребовельський і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин, аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...

                Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло, і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки.

                Якщо муки його потрібні за спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!

                Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіваного зайшло.

                Чечель чув, як його мучителі, лишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідтам долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.

                Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.

                Одні казали, що гуртом, а другі, що краще вислати депутатів, бо хтозна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і замість нагороди чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.

                "І між ними нема однодушності, — думав собі Чечель. — Скрізь колотнеча, распря. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?"

                Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт тарабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт. Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.

                Глянув Чечель, і кров'ю серце йому зайшло. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як льви, ригали б огнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би був гетьман.

                А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грязнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх.

                А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких очей дивилося колись на них як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті.

                Світлійший князь Меншиков нарочно казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього, і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх, — так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4485
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7703

Пошук на сайті: