“Не по-чи-на-ли б”.
“А все ж таки почала я її і не раз пічну, бо жалію тебе. Жалію таку пишну вроду і таку добру душу. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?”
“Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя”.
“А яке ж воно для тебе?”
“Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю”.
“Себто тобі тепер хоч у черниці?”
“Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?”
“Як же й не скучати, Мотре?”
“Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, господарством. Іноді Любов Хведорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб далі, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового”.
“Гадаєш?”
“Вірю, тітусю”.
Вона стала, випрямилася і, вдивляючись понад верховіття садів, казала:
“Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив, Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духа, котрий невідомого слуха і, крізь мале й ледаче, величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче”.
Притулилася до Марії Хведорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.
Але Марія Хведорівна перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя:
“А так робити не годиться. Чоловік раз живе на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте. А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!”
“Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світу не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!”
“Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді”.
“Може, й мені доведеться посивіти зарання — га, що ж велике діло! Що там тіло, щоб серце не зміліло… Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затроюємо життя?”
“А Чуйкевича тобі не жаль?” — спитала нараз тітка.
“І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?”
Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяйві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Хведорівни помітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею, і вона пестилася.
“За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отсе. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт”.
Марія Хведорівна глянула й перехрестилася:
“Дякуємо тобі, Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсипаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя”.
Заскрипіли ворітця і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.
“Хто це?”
“Хтось чужий, бо лаяли собаки”.
“Та, мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися”.
“Побачимо”.
Так гарно було в городі в це тепле весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.
Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверми від городу.
Марія Хведорівна руку над очі поклала і крикнула:
“Чуйкевич!”
В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей навіть на хуторі, де скучно за людьми.
Мотря не рушалася з місця.
Свіжо виструганою стежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок на кроків три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.
“Доземний поклін, милості вашій, Маріє Хведорівно, і вам, Мотре Василівно!” — промовив різко, але чути було, що голос його злегка тремтів, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.
Марія Хведорівна встала й простягнула руку до нього:
“Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати”.
Чуйкевич поцілував руку Марії Хведорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
“Давно не бачилися — витай!”—сказала Мотря і теж руку до нього простягнула.
Взяв, потримав і до уст підніс: — “Чи вільно?”
Мотря подивилася на нього: “У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?”
“Від гетьмана лист до генерального судді возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові”.
“І добре зробив,— озвалася тітка,— а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у вас?”
“Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі”.
“Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми”.
“Мотря Василівна теж?”
“Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію”.
“Бодай би вас Бог милував,— вмішалася Марія Хведорівна.— Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі, Іване, стілець,— ось він там, під деревом, бачиш? — і сідай з нами”.
Чуйкевич послухав.
“Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся”.
Чуйкевич присунувся ближче.
“От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів”.
“Краще кажіть, що постарів. Вже й сиві волоски попадаються”.
“Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!”
“Здалеку, шановна Маріє Хведорівно, з самого Києва”.
“Що ж там гетьман?”
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в повітрі висіло і кожний при всякій зустрічі питався його, що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не затремтіла на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру, її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була як раніше і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
“Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою.— Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?”
“Недавно його милість з Жовкви вернув”.
“З Жовкви?—спитала Мотря.—Що ж він там робив?”
“Цар на раду воєнну кликав”.
“Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готує”.
“Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти”.