“І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому”.
Мотря слухала уважно.
Чуйкевич говорив далі:
“Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, ніби цар гетьмана обидив…”
Мотря спалахнула:
“Обидив? Як?”
“Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернувсь і нарікав на невдячність царя”.
“І що? Що далі, говори!” — наглила Марія Хведорівна.
“І — ніщо. Помирилися якось”.
Всі троє на хвилину замовкли.
“По-ми-ри-ли-ся…”
“Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернувсь. Далі фортецю будує”.
“Та ж її ще тогідь збудували!” — зауважила Мотря.
“Не хоче наша земля слухатися царських інженерів,— пояснював Чуйкевич.— Ті окопи, що їх насипали тогідь, поусувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться”.
“Навіть коней козацьких обезсилює цар,— і Мотря жалісно зітхнула.— Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома залишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?”
“Хіба запорожці”,— зауважила тітка.
“Запорожці гетьмана не люблять”.
“Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра”.
“Боже, скільки роботи!” — аж скрикнула Марія Хведорівна.
“Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. В день працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі”.
“Доробилися”,— глухо повторили жінки.
“І Цікаве от що,— розказував далі Чуйкевич.— Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли”.
“Скарб?”
“Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу”.
“Хіба що земля змилосердиться над нами”,— з жалем промовила тітка.
Мотря заперечила її:
“Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній негідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, підло!”
Кров підступила її до лиця, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну грізну, несамовиту.
Марія Хведорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку:
“Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було,— приговорювала жартуючи.— Що в нас погано — це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир…”
“Злетяться круки на жир…”
“Мотре, Мотре!”
Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.
“А може, ти Мотре, мені не рада? — питався, беручи її за руку.— Говори щиро. Якщо ти не можеш спокійно дивитися на мене, то піду собі геть і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу”.
Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Хведорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпиливості набереться. Жаліла його.
Мотря отямилася:
“Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя—неприкаянна”.
Оперлася плечима об липу і дивилася на зорі.
Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші…
“Ось яку гарну нічку посилає Господь,—начала тітка.— Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю”.
І пішла.
Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви малював. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: “А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть?”
Чуйкевич далі шаблею по стежці водив:
“Доводилося мені битися зі шведами і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождеві своєму і за ним по славу, як птахи у вирій, летять”. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома залишили, але боягузів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, підло…”
“А їх король?”
“Що ж тобі про нього казати? Він, як кожний великий чоловік, у легенді живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений і грізний у бою, все на переді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий”.
“Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті… Багато їх, тих лицарів шведських?”
“В тім-то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять”.
“Як то собак?”
“А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить”.
“І не втече?”
“Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає”.
“В них собаки, а в нас?” — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись їй просто в очі, спитав:
“Мотре, а що ж буде з нами?”
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його, або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
“Що буде з нами? — питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі”.
“Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов ніде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре”.
“Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?”
“Навіть після того”.
“Правду кажеш?”
“Як на сповіді святій”.
* * *
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гильками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
“І не соромно тобі гетьманову коханку любити?”
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
“Мотре,— прошипів,— уразила ти мою найболючішу рану!”
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
“Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку,— я по щирості спитала”.
“Мотре! — почав з жалем Чуйкевич,— ти навіть не здогадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою — як між молотом і ковадлом лежало”.
“І ти видержав удари?”
“Я переміг свій біль… Я не можу тебе не любити”.
“Дивно!”
“Сам собі дивуюся, Мотре”.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
“Знаєш що? — почала нараз, змінюючи свій голос, Мотря.— Говорім, як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути”.