Марія Хведорівна руками вуха затулила:
“Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!”
Її волосся, здавалося, ще більше побіліло, а вбрання зробилося ще чорніше. По зів'ялому обличчі котилися сльози, як горох.
Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під очима тіні, від чого очі здавалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови ніби дві хмари насуваються на себе — зударяться і блискавки вискочать з-під них.
“Іване!” — озивається нараз.
“Що прикажеш, Мотре?”
“Відповідь тобі подаю: так…”
“Так?”
Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку:
“Значиться, згідна стати моєю?”
“Дружиною”,—-доповіла Мотря.
Марія Хведорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об стіл і заридала.
Обоє молоді прискочили до неї:
“Тітко, тітусю, чого це ви?” — цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола.
“Благословіть!”
Марія Хведорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала:
“Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас”.
СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ
Линяло небо, блідли зорі, поранній туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав.
Свіжим холодком заносило від лісу.
Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.
Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах,— чом же в раю отсім, грізно гогоче грім, чом тут життя,— один жах!
Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей. Грізні картини виринали як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї, за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобі життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні з рук собі добро виривали, а його кругом так багато,— для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо,— пригадувалися гетьманові слова,— але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому…
Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Обмий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла,— не без гріхів вона… Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося її. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потребуєш ти, а труженників до жертви спосібних, робітників малим довольних, чистих, покірливих душ.
Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві своєму подасть, однодумцеві своєму, і вдвійку помандрують шляхами, назустріч новому добру.
Сповідалася Мотря ранкові святому…
І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно — життя один жах!
До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людьми поділити, як Господь нам велів.
Такою хотіла бути тепер.
В руці тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.
“Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду… Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться”.
Відмінилася… А чому?..
І Мотря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.
Покинула гетьмана, бо так розум велів.
Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла. А все ж таки глибоко десь у серці заліг намул недопитої чаші кохання. Обіда ворушилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.
Сама до жертви тої недопустила, а опісля ремствувала на нього.
“Швидше смерті на себе сподівався,— писав гетьман у другому листі,— ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла”.
Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану…
* * *
Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав,— правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престол у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист…
І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину… Пощо?..
Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки…
Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться між ними. Минуть літа, виростуть інші люди, може, ті розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і — може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити.
Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш… Боже, хай діється воля твоя!..
* * *
Без жалю й докору дивилась Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями тремтіли ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела.
Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі.
Сонце викочувалося на небо.
* * *
Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.
Порвати і спалити їх?
Пощо?
Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.
* * *
Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіже повітря ніздрями втягав. Пахощами ранішніми несло від лугів.
* * *
Мотря вмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.
Вітай, нова днино, життя!..
Казала готовити снідання.
Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!
* * *
Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю.
Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!
Так служба кличе, служба, не забава!
Марія Хведорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснявою обросла, насилу підшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.
Марія Хведорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Хведорівни припав, прощавсь з нею, як з мамою.
Прийняла його і притулила до себе.
“Як сина люблю тебе,— казала, цілуючи в голову,— а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні”.
Втрійку до брами йшли. Марія Хведорівна по середині, молоді по боках.
“Не барися з весіллям,— наказувала тітка,— тільки сир відкладаний добрий”.
“Мене хоч нині до аналоя ведіть”.
Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося її. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.