На овиді хмари бовваніють, над головою ясно.
Мотрин чура коня за поводи тримав.
“Гарний коник, прошу ясної панночки,— казав,— на ньому і вашій милості їхати було б безпечно”.
Чуйкевич усміхнувся.
“Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його”.
“Тільки хай ваша милість не баряться”,— казав, підставляючи Чуйкевичеві стремено.
“Ця біда вже догадалася чогось”,— подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла: “А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий”.
Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:
Мені з жінков не возиться,
А тютюн та й люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
“Чуєш, Іване, що співають тобі?” — сказала до Чуйкевича Мотря.
“Самі в те не вірять, що співають”,— відповів, сідаючи кріпко в сідло.
Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.
Марія Хведорівна рукою хрест у повітрі робила.
Стояли в брамі, поки з очей не щез.
ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ
На небі місяць май, а сонце гріє, як улітку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай.
Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а з козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.
Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі), і що лиш вечірком їхати далі. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.
В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід — війна!
Це одне, а друге — тепер і в днину не дуже-то безпечно, а вночі їхати, не маючи відповідного конвою, і не гадай!
Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.
До того якраз із полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Слобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.
Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!
Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. “Лучше псу муха, як поза уха”,— казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у гетьманщині і зробив усякому панству кінець.
Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.
А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїздний двір з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах квітуючої липи і гул гамірливих бджіл, не устояв проти спокуси і вступив туди.
Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, милуючись тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і наказав собі подати зимного пива.
Принесла його хазяйка, жінка не стара, ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом раз сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.
Пізнавши в гостю знатного козака, присіла на краєчку лавки і почала розмову.
Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. “Часи ж які. Матінко свята, які тепер часи!”
І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну, що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини, що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства — і поминай як звали!
Вона теж нарікала на царських ратників, що не лише харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили — прокляті!
І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.
“Чекав народ на кінець світу,— казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима,— а тут, бач, і цього рятунку нема. Краще хай би світ у безвість запався, ніж має творитися таке беззаконня”.
Чуйкевич потішав її, як міг, зсилаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський: “Гетьман,— казав,— про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня”.
Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнула ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його.
“Ано чи попаде?” — гукали.
“Казав сліпий, побачимо!” — відповів дід, кийком шукаючи воріт.
Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла діда за руку і провела в двір.
“Година тобі щаслива,— дякував її дід,— щоб ти бачила, сонце, світ і дітей перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля”.
“Не добре ти хазяйці бажаєш, діду,— почав хтось із гурту,— бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багатство деруть, а люди з голоду мруть”.
Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.
Розтаборилися осторонь, на мураві кругом сліпого діда.
“А нуте, покажи, що вмієш!”
Дід бандуру строїв.
“Сумної чи веселої вам?”
“Смутку і так багато на світі, веселої грай!”
Ой була Парася,
Медку напилася,
І в садку-холодку
Спати поклалася.
Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.
“Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?”
Хазяйка обіцяла дати по чарці.
“По обіцянку на скорій клячі поспішайся”,— гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.
Дід закінчив пісню, як то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.
Дід підморгував і підстрибував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати чим більше — піснею чи дідом.
Випивши по чарці, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горілки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного вуха їв:
“Ще дитиною запхав собі до вуха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха”.
“Ну і що?”
“А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню, для таких свиней, як ви!”
“Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,— почав інший,— бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові, сестри моєї покійної зовиці, виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині чиста, кажу вам, гречка”.