Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.
Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися,— ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!
Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.
Тільки один мовчки сидів, ніби він з роду сміятися не вміє. Того на решето брали.
“Знаєте, що зробив Онисим?” — питався котрийсь, показуючи на мовчазливого товариша.
“Нічого мудрого, але розказуй вашець!”
“Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: ,А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежі або з харчів, щоб не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути'.
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив,— знаєте що? — дитину! Дівчинку дволітку, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? Плакало,— казав,— поміж трупами, змилосердився та й забрав'”.
“Свої діти маю, так знаю, що таке дитина”,— боронився Онисим.
“А в мене нікого нема,— озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима.— Сам як палець, тільки помста ходить за мною”.
“І це дружина, якщо іншої Бог не дав”.
“Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені”.
“І чому б то багачам з бідними не поділитися?”
“Захотів молока від бика”.
“Попроси в жука меду”.
“У них і серед зими не випросиш леду”.
“Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчує”.
“Багача просити, що глухому пісню співати”.
“Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє”.
На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.
“Мабуть, гарне пиво”,— почав.
“Нічого собі”,— відповів Чуйкевич.
“Спробував би, так грошей чортма”.
Чуйкевич наказав і йому дати мірку. Той випив і, втираючи вуса, похвалив: “Є ще гарні пани на світі!”
“Лучаються,— відповіли йому,— та мало”.
Веди мене, поводир,
Де дівчата роблять пир,
От там мене поцілують,
Пампушками нагодують! — Тю! —
співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали.
Зірвався один:
“Пускайте мене, не витримаю довше. Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте!”
Насилу посадили його на місце:
“Розжалобився, як вовк над поросям,— казали.— Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, доки не проженуть”.
“Це такий,— пояснював Чуйкевичеві весельчак,— що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу”.
“А ще більше дурного”,— зауважив Чуйкевич.
Той глянув на нього спідлоба: “Ваша милість не тутешні, мабуть”.
“По чім гадаєш?”
“Тутешні нашого брата за чоловіка не мають,— а, присуваючися ближче, додав: — чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Як би ваща милість у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує”.
Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в нього дійсно інше діло, і питався, що це за люди і чиї?
“Свої та божі. Не в змозі довше страждати; тікаємо”.
“Куди?”
“Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запоріжжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки вирватися звідси…”
В громаді зашуміло. Сварилиcя. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна. Іншим спішно було до нього. Наскучило псяче життя: втеча, скитальство, жах перед погонею. “Ходімте,— казали,— а то нас опісля не приймуть, або, як чернь, поженуть перед собою”.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, сякали до очей. Ось-ось і почнеться кровопроливство і коостеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина…
“Товариші! — почав.— Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте, правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками збиралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана”.
“Циганові отаманом бути! — Закричали навкруги.— Циганові!”
Поклонився їм:
“Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!”
“Хай буде!” — відповіли йому.
“А тепер прочитаю вам, що Булавін пише”.
Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в вуха сипав:
“Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди, злодії і розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з’їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!”
Перервав, обкидаючи громаду очима.
“Всякий ласий на чужі ковбаси” — озвався хтось із гурту.
Циган спалахнув: — “Котрий це”
Винуватець підняв руку вгору — “Я”
“Чого?”
“Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати”.
Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.
“Так кожному буде, хто важиться торочити чортзна-що”.
Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.
Циган письмо за пояс назад сховав.
Чуйкевич зразу здогадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтівливі відозви по Україні.
“Який народ! Жаль, що на власну руку починають… Віз, котрого колеса обертаються кожне в інший бік”.
Нараз розлігся свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший: “За мною!”
І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід.
Ніби байдуже пригравав на бандурі:
Гуляй, доню, не бороню,
Хоч би до неділі,
Та дивися, щоб вернула
У сорочці білій…
* * *
“Розігралося наше море,— говорив до себе Чуйкевич.— Чуда Божого треба, щоб утихомирити його”.
Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посацькими й волосними, як вони, відірвавшись від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка загрожувала Україні, і сильно турбувався нею.
Як у хмару в Батурин в'їздив.
Дивився на замок, гарний-гарний та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на “віват” добре не стрілиш,— пригадав собі свари й каверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запоріжжя.
Мотря не пускала…
НА УКРАЇНІ ГУЛО
На Україні гуло. Віками робилися миті, всякому ясно було, що гніву Божого не минути…
З усіх боків насувалися хмари, ніде не видно було шматочка ясного неба.
Куди не глянеш — чорно, де не повернешся — блискавки та громи.
Сіркою і згаром заносить.
Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цікава їм праця на ріллі, не радує їх ні збіжжя буйне, ні скотина гарна — крізь смуток дивляться на світ. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра, як не ворог, так свої прийдуть і знівечать твоє добро.
Навіть діти не були батькам милі.
На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дівчат татари поженуть у ясир, хлопців якийсь новий Ярема посадить на палі, останнім москаль пообрізує носи — ось будуччина ваша! Змовилися всі сили лихі, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую більш усього на світі, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйністю степової вдачі, неохотою до всього, що сковує тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе.