Чуєте? Усіма бездорожніми шляхами торохтять залізні вози, навантажені кайданами на тебе.
Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку!
Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона матірні розпорють, щоб не родили нащадків колишньої слави.
Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь!
* * *
Гетьман Мазепа як градобур дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу.
У розум свій не втратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевищував його.
Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знесилувати її бажають.
Жодному з них не вірить старий гетьман Мазепа, цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не скривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітника, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться?
Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк — проти Булавіна, щоб приборкати його.
З Танського потіхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гірш татарів лютують у Польщі. Гетьманові таких охотників не треба. Зате 5 тисяч доброго війська він післав під проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнішої у світі. Полк проти Булавіна повели Левинець і Кожу-хівський — теж певні люди. Не пропадуть вони. Крім того з кінцем червня післав військо на Волинь, під Попонне, на допомогу Шеремет'єву, що польських бунтарів громив, а 1300 стародубців — у Бихів, що піддавався генералу Баверу.
З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська залишити, щоб опісля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві, а саме: скасувати козацький устрій на Україні, а завести московські порядки… Гарно!..
Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйнування праці цілого життя.
Треба, значиться, лицем повернутися на захід, до Карла й Лєщинського. Обидва вони люди умні й чесні.
Біда, що Лєщинського не признає Польща. Тільки частина панів за ним, решта з Сасом тримає. В Польщі домашня війна. З одного боку Сапіга, з другого — Вишневецький і Огінський, партизани, заїзди — потоп. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донині держить. Там тепер кілька полків — і неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасові на престол вернути, значиться, віддай тії землі, а там і булаву зложи і герцогом стань.
Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле!
Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну. Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра… Хмари, хмари..!
Гетьман як градобур дивиться на захмарене небо і розумом своїм силується відвернути тучу.
* * *
Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури і копотами накривали Київ. Гетьман знову наглядав за фортецею, ніби він не гетьман, а дозорець царський.
Військами його інші верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягнуть тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею солдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..
Осінні дощі — Київ плаче.
Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.
Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.
Пригадує собі, як тут цар гостив.
Від бенкетної зали до входових дверей червоний хідник.
По одній стороні — царські люди, по другій — наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає.
Голови хиляться додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його — він мовчки поміж лавами проходить. “Слухай, що Меншиков скаже!”
“Так, так, слухай, що Меншиков скаже”.
* * *
На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.
Гетьман з-під ока дивився на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це сфінкс душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.
І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ.
“Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман.— Ще є діло”.
“Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове”.
“Спішись!” — Гетьман сідає за стіл і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу, покритий числами, і на тім отсє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лєщинський піде йому на руку. Якщо Лєщинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.
“Чого ж ти так баришся, Пилипе?”
“Вже йду, милосте ваша, вже йду!”
Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і на столі перед гетьманом кладе довге письмо.
Гетьман перебігає його очима і відсуває набік:
“Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай!”
Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий вишиваний параванчик присуває до свічки, щоб видніше було.
Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і впізнав королівську печатку.
Мовчки пробігає цей другий лист очима.
“Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є”,— питає гетьман.
“Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний,— лист від Станіслава”.
“Від Станіслава? Не може бути!”
“Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать”.
“Дай сюди!”
Орлик подав лист від Лєщинського, і гетьман прочитав його.
На обличчі його з'явився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.
Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
“Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене!” — і руками очі закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.
Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.
Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні,— Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!
Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.
І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті вогнища, що день і ніч горіли, наповнюючи повітря нестерпним для культурного чоловіка смородом паленого людського м'яса, пригадав собі ті трави з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярах, згадав Ромодановського і — мороз пішов йому по спині.