Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: “Молися Богу, да якоже хощеть устроїть вещ”.
Пішов на свою квартиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.
ТАЄМНИЦЯ
Коли Орлик наступного дня уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стос паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.
Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьману не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.
Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тільки не про дівчину тут річ, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis, — пригадав собі Орлик.
Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє “да устроіт Господь вещ, якоже хочет”, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мракою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.
Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. “Можна служити як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері”.
Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, що і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Щоб не було — служити рідній справі і тільки їй. “Судно без дна — жизнь без ідеї”,— гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. “Гарно”,— і поклав свій підпис.
“Як же ти спав, Пилипе?—спитався по-товариськи.— Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно не добре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний… Сідай!”
Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині, перебувши ніч на боротьбі з собою. Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.
Не в службі сила, а в характері.
“Досі я,— почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,—-досі я не зважився сказати тобі свою велику таємницю. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному житті грає велику роль. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так, це нелегко. .От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти не спосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чина людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не залишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчина з військом запорозьким не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як інші державні народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бoг у Тройці святій і єдиній і безневинно понесені страсті Христові!”
Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого древа і, звертаючись до Орлика, говорив далі: “Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхецька, не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія. Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до тебе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому”.
Орлик присягнув і поцілував хрест.
Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому за переконанням. Раніше він підозрював Мазепу, що цей вивіряє і пробує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі — грати будуть ними проти спільного свого ворога.
Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм житті і в відношенні до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав:
“Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчину і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо — цар, то й ми всі пропадемо й нарід занапастимо”.
Слова ці, хоч так прості, що можна було їх сподіватися від кожного, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчині в силі віку, яким був 35-річний Орлик, тої сміливості й відважності, якими звичайно визначається мужеський вік, сподівався почути вислів подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значіння і маєток, усе, а тим часом стрінувся зі звичайною міщанською чи там хуторянською трусливістю, зі страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душі гетьмана Мазепи, а саме — до монархічного принципу. Гетьман розумів, що з московським царем може успішно боротися тільки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опісля рішення його було прийняте і сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рішення свого володаря-гетьмана подає в сумнів, цей Орлик, від котрого він має право вимагати куди більше, ніж від усякого іншого.
Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так і тепер, він скоро пригасив свій гнів і відповів більш хитро, ніж гнівливо: “Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б відступив від царя раніше, ніж треба; не відчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовкві доводив я цареві про те, що коли Карло піде на Московську державу, а Станіслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим військом оборонятися від поляків і шведів. Тому я й просив тоді царя, щоб він на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч війська, так як ми не раз допомагали йому. І знаєш, що мені відповів цар?”
“Що?”—спитав Орлик.
“Не то, що десять тисяч, але й десять чоловік, не можу я тобі дати”,— відповів цар.
Що лиш тепер зрозумів Орлик причину гетьманового рішення. Україна допомагала й допомагає цареві, не жаліючи десяток тисяч свого війська, а коли б на неї ворог напав, тоді вона й десятьох московських солдатів не може дожидатися у підмогу. Де тут правда, де справедливість? І він затиснув п’ястук.
“Гарний союзник, нема що казати!” — промовив.
“Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчини, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза-тринітаря, капелана княгині Дольської, до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як полохливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і не завойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше — вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчини?”