І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.
“Не люблю я цього Танського”,— сказав.
“А це чому?”
“От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт”.
“Щось ніби Кочубей”.
“А гадаєте, панове, що Кочубей певний?”
“Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник…”
“Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині”,— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.
“Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи”.
Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.
“А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе”.
Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.
“Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде”,— обстоював Горленко.
“Наш судень Чуйкевич куди краща людина”.
“Золото — не чоловік!”
“А син?”
“Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався”.
“Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу”.
“Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!” — зауважив Орлик.
“Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!”
“Бувають ще характерні люди на нашій Україні”.
“Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає”.
“Але будяччя найбуйніше буяє!”
“Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається”.
“Говорять”.
“Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив”.
“А гетьман що?”
“Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі”,— і старшини стали голосно сміятися.
“Такий старий, а на жіночу вроду —пес”.
“Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман і — годі”.
“Але що йому не наскучать ті юбки?”
“Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!”
Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.
“Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?” — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:
“Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить”.
“Як риб на вудку”.
Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:
“Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?”
“Тс!..”
На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.
“Гетьман із воєнної ради вертає!”
Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.
“Та й накурили ж ми в тій хаті”.
“Ніби архієрей у церкві накадив”.
Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.
* * *
Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету… “Слухай, що Меншиков каже”.
Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.
“Не остався наш гетьман у царя на обіді”,— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.
Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.
“Здорові були!” — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?
Такої ситуації вони не пам'ятали.
Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж, здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?
І старшини стали перешіптуватися між собою.
“Навіть у царя на обід не залишився!”
Це їх турбувало найбільше. Це був дійсно поганий знак.
Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив…
“Що сталося?” — питали Кендзєровського.
“Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене”,— відповів і, зітхаючи, вийшов.
Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.
“Може, які листи?”
“Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився”.
“Цар — нахабна людина. Чи не обидив він його?”
“Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи”.
“Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися…” — зауважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
“Ви, як собі гадаєте,— озвався Апостол, шарпаючи свій вус,— а я таки йду. Не люблю такої гостини”.
Вийшов Апостол, а за ним й інші. Двері, немащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні.
Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.
“А тамті де?”—спитав гетьман, розглядаючись по хаті.
“Обідати пішли”.
Орлик несміливо приступив до гетьмана: “Ваша милість теж зводять прийняти обід”.
Гетьман заперечив головою: “Не хочу!”
Це “не хочу” було так сказано, що Орлик і не питався далі.
Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звитався з ним. “Як ваше здоров'я?” — спитав, силуючися на усміх.
“Спасибі милості вашій. Живемо помаленьку”.
“Гірке це наше життя, панове товариші, ой гірке! Ворогові своєму такого не бажаю”.
Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поручча.
Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!
Гетьман здригнувся: “Стріляють цареві до обіду!” — процідив крізь зуби.
Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.
Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обіда навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висків. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обіда. Невже ж посмів би цар тепер, коли стільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його престол, котрий тріщить, як отсе старе крісло, на якому сів гетьман,— невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?