“На днях,— почав Згура,— через Батурин переходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, знаєш де?”
“Знаю, що ж дальше?”
“Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву, на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв”.
“І що?”
“І стрінули Любов Хведорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх вічливо і до свого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ліг своїм звичаєм відпочивати, а черці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок черці відстояли разом з Кочубеями заутренню і службу, а тоді одного з них, на ім'я Никанор, попрошено в садок”.
“Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпіливості не вистачає”,— перебив Чуйкевич.
“Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах”.
“І що, що?” — добивався Чуйкевич.
“Хочемо,— сказав твій тесть до черця Никанора,— говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?” Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу, як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха далі гуляла з черцем і далі розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло”.
Чуйкевич вислухав і заспокоївся. “Пане Згура,— промовив.— Я тут ще доносу не бачу”.
“В тім-то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано чи ні. Але й того досить, що Кочубеї Никанорові сказали”.
“Правда, досить!”
“Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества”.
“Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?”
“Їхати в Батурин тобі або твоїй дружині і вговорити тестя й тещу, щоб вони залишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому. Тепер війна. Не до інтриг пора”.
Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський, котрий затривожився новими каверзами Кочубеїв.
“Спасибі вашій милості,— дякував йому Чуйкевич,— подумаємо з Мотрею Василівною над тим, що ти нам зводив сказати і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобі, воно таке жахливе й неподібне до правди, що вірити не хочу”.
“Вір або ні, це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав”.
* * *
Сказавши це, він припав до подушки і захропів, так грізно, ніби тим хропінням хотів ворогів своїх відстрашити від себе. То свистав, то булькотів, як джерело підземне, то іржав, як його знаменитий Чорнозор.
Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого сподіватися?
Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батьків перед злочином, хоч би вони його і Мотрю за те видідичили, прокляли, прогнали від себе! Не допустити…
З жалем і тривогою дивився у вікно, в котрім перед годинкою бачив свою Мотрю.
“Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?”
Світало.
* * *
Ранком панна Мар'яна і пан Згура від'їхали, наказуючи Мотрі, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихім, але Богом і людьми забутім гнізді. Як опаде листя з дерев і відлетять співучі пташки, тут навіть молодому подружжю вижити буде важко— скучно.
“Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе”.
По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині таємницю. Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха.
Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о рятування не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи.
Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску.
Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем повернувся на хутір
ЗАПІЗНО…
Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту.
Наказний гетьман Василь Леонтієвич Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву, Любов Хведорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула амінь, зійшла по східцях на стежку і підступила до нього.
“Мабуть, чи не засльотиться”,— сказала.
Кочубей глянув на небо:
“І мені так воно. Любонько, здається”.
“Коли б сльота та не спинила наших гостей”.
“Ти про ченців?”
“А про кого ж би”.
“Не важно. Тиждень скоріше, тиждень пізніше,— все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також обійдеться”.
“Що ти кажеш, Василю? — жахнулася Любов Хведорівна.— Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба”.
“В тім-то й лихо, що ми його почали. Не добре мені серце віщує”.
“Говориш, як перед вінчанням відданиця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського вуха, так цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь інші, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним,— з ласки Мазепи і на той тільки час, а справжнім — із волі його величества”.
Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.
Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїнів і ластилися біля ніг.
Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці: “Підеш геть, кунделю мерзотний!” — гукала на них. Собаки, підібравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі.
Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми.
Кочубеїха почала знову: “І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Зволікати не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно”.
“І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене”.
“Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, сполучившися з Карлом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?”
Кочубей побачив, що він дійсно потрапив у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя.
* * *
Нараз заторохтів віз. “Може, вони?” — і Кочубеї повернули до воріт.
Віз перед воротами зупинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці.
“А де ж архімандрит?” — запитував отця Никанора.
“Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав”.