“Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці”.
Черці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й запросила отця Никанора до спальні Кочубея. “Будь ласка,— казала,— проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтієвич велів”.
Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати. “Здорожений,— казав,— спічни собі”.
Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері.
“На важне й важке діло покликав я тебе,— розпочав.— З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніати і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година”.
Отець Никанор встав, перехрестився до ікони і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб недопустив до того.
“Бога взивай, а руки прикладай!” — говорив Кочубей.
“На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, допоміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богопротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни”.
“Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу”.
В цей момент відхилився килим і появилася Любов Хведорівна з образом Розп'яття на дерев'яній дошці.
“Як Бог постраждав за нас грішних на хресному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре”.
Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.
Тоді Кочубей виголосив: “Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніатських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі інші витрати, переночуй, а завтра скоросвіт вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву”.
Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.
Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до повного лона.
Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися.
Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря.
Любов Хведорівна глянула, стрепенулася і образ на землю впустила. Впав, і стара, струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юпку Кочубеїхи.
Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої.
* * *
Кочубей теж дуже здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано і то вночі приїхала до нього. Чи не посварилася з чоловіком і не втекла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?— погадав собі.
Але Мотря заспокоїла його: “Іван казав поздоровити вас, тату”.
“Як же він?”
“Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби”.
“Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?”
“У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне”.
Перевела дух: “Це отець Никанор?” — спитала нараз.
Кочубей зробив великі очі: “Ти звідки знаєш?”
Мотря скинула літник.
“Перейдім до другої світлиці”.
Перейшли. Тут посідали в кутку.
“Тату,— розпочала Мотря.— Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсей чернець Никанор, але й чому він до вас приїжджає”.
“Невже?” — і Кочубей вжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв їй.
“Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого, скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні,— батьку мій рідний!”
Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.
Кочубей оторопів. Насилу він послухавсь підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але, рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз з'являється Мотря і бентежить його. Закликає до його розуму і серця. Хоч горда така — плаче перед ним, як дитина. Не робить же того заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину… Чи не тривожить її погане прочуття?
Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зламаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще є час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і іншим.
І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.
Але якраз у цей момент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Хведорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула: “Мотре!”
Мотря встала і підійшла привітатися з мамою.
“Яке лихо пригнало тебе під ніч?” — спитала Любов Хведорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли вирішувалося таке важливе для неї діло.
“Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас”.
“Тривога?”
“Батько знає яка”.
Любов Хведорівна глянула на мужа. Він сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.
“Василь Леонтієвич!” — гукнула на нього Кочубеїха.
Мовчав…
“Позакладало тобі!” — повторила злісно.
Ані слова…
Любов Хведорівна поставила свічник на стіл і сіла.
В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Хведорівна віддихала скоро й нерівне. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.
Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку: “Мамо! Хрестом святим лежу і благаю тебе, покинь цей задум поганий!”
Любов Хведорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна: “Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не пообіцяєш занехати зраду”.
“Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха.— І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!”
Відняла руки Мотрі від своїх колін: “Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змінилася. Вміщуєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!”
“Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю”.
Кочубеїха згірдливо глянула на доньку. “Ангеле хранителю, ти! — зашипіла.— Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!”
Любов Хведорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку: “Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда”.