Мазепа – Богдан Лепкий

Перевела дух: “Це отець Никанор?” — спитала нараз.

Кочубей зробив великі очі: “Ти звідки знаєш?”

Мотря скинула літник.

“Перейдім до другої світлиці”.

Перейшли. Тут посідали в кутку.

“Тату,— розпочала Мотря.— Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсей чернець Никанор, але й чому він до вас приїжджає”.

“Невже?” — і Кочубей вжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв їй.

“Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого, скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні,— батьку мій рідний!”

Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.

Кочубей оторопів. Насилу він послухавсь підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але, рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз з'являється Мотря і бентежить його. Закликає до його розуму і серця. Хоч горда така — плаче перед ним, як дитина. Не робить же того заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину… Чи не тривожить її погане прочуття?

Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зламаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще є час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і іншим.

І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.

Але якраз у цей момент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Хведорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула: “Мотре!”

Мотря встала і підійшла привітатися з мамою.

“Яке лихо пригнало тебе під ніч?” — спитала Любов Хведорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли вирішувалося таке важливе для неї діло.

“Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас”.

“Тривога?”

“Батько знає яка”.

Любов Хведорівна глянула на мужа. Він сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.

“Василь Леонтієвич!” — гукнула на нього Кочубеїха.

Мовчав…

“Позакладало тобі!” — повторила злісно.

Ані слова…

Любов Хведорівна поставила свічник на стіл і сіла.

В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Хведорівна віддихала скоро й нерівне. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.

Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку: “Мамо! Хрестом святим лежу і благаю тебе, покинь цей задум поганий!”

Любов Хведорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна: “Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не пообіцяєш занехати зраду”.

“Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха.— І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!”

Відняла руки Мотрі від своїх колін: “Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змінилася. Вміщуєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!”

“Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю”.

Кочубеїха згірдливо глянула на доньку. “Ангеле хранителю, ти! — зашипіла.— Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!”

Любов Хведорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку: “Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда”.

Любов Хведорівна від доньки повернулася до мужа. З за-тисненими кулаками наступала на нього. “Віхоть з лівого чобота,— кричала,— ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить!”

Кочубей відступив під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.

Мотря вхопила маму за руку: “Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий”.

“Скора ти сивий волос шанувати, знаю,— відрубала Любов Хведорівна.— Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здійняти хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!”

Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одне було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її, кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав.

Чекала аж Любов Хведорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Не мало міцних слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Хведорівна не сіла маком у кутку.

І знову мовчанка прикра.

Гасне свічка, глуха ніч заглядає у вікна, липи шумлять. Не одно чули вони в тій хаті, але такого ні.

Мотря принесла зі спальні води і дала напитися батькові й мамі.

Не рухалися з місця. Батько кам'янів з болю, мати зі злості.

“Даремно ти трудилася, Мотре,— розпочала Любов Хведорівна,— і непотрібно турбуєшся нами, бо ми не діти. Давали собі раду, як тебе на світі не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свій муж і свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичів пильнуй”.

Говорила ніби спокійно, як мати, що добрі ради доньці своїй дає, але крізь її слова пробивалося невгнуте завзяття.

“Це вже останнє ваше слово, мамо?”

“Найостанніше!”

“Так тоді прощавайте!”

Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину стояли так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по голові: “Запізно приїхала ти, Мотре, запізно”.

“Нині я довідалася, тату”.

“Жаль, що аж нині. Бідна!”

Вирвалася з батькових обіймів і побігла до дверей.

“Ти куди?”

“Не знаю, але під одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!”

Накинула на себе літник і вибігла прожогом з хати. Розбудила своїх людей і казала готовити коні і повіз.

ГОТОВА ЯМКА

Камінь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якій міг спинитися Кочубеїв донос.

Але й тую запору Любов Хведорівна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, він всеціло остався під впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, сліпо робив, що вона йому веліла. Вірив у її розум і покорився силі її волі.

Раніше вона піддобрювалася до нього, то слізьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значіння і слави, а тепер і таких заходів не треба було, бо Кочубей збайдужів до всього, не цікавився ні війною, ні успіхами Карла, ні невдачами царя, на всілякі проекти своєї жінки відповідав байдужо: “Добре, Любонько, добре”.

Прийшли осінні сльоти, а з ними кашель і ревматичні болі. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час було дозволено відпочити, й переїхав з жінкою у свій маєток у Диканьку.

Між тим Чуйкевичі вернулися в Батурин, і Мотря не стрічалася з батьками. Носила в душі своє важке горе і ділила його зі своїм мужем, котрий поступив на службу і працював так пильно, ніби хотів тою працею спокутувати гріх свого тестя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: