“До борщу галушку післав би”,— засміявся котрийсь.
“Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири”.
“Бо що живе око, то не скло”.
“Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня”.
Архієрей підійшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана зі святою сповіддю іде,— пропустили.
* * *
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
“Сідай, служителю Господній”,— промовив, показуючи на стілець біля ліжка.
“Я тепер ,аdvocatus diaboli’, а не служитель Бога”,— відповів архієрей.
“Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так”,— і гетьман, усміхаючись, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
“Іване Степановичу,— казав,— несправедливо ти зневажаєш свого повірника”.
“Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав спершу йому”.
“По-християнськи?!”
“Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!”
“Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єго же. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо — на!”
“Як ти це розумієш?”
“Всіляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря,— не показуючи пальцем на його,— двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене — пальці з чобіт визирають”.
Гетьман прижмурив одне око і, жарту.чи, казав: “Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в карто- і в костеметанії. Нехай би так часто і з пильністю, вартою ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарфярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв повсякнощних їй не приносила,— от і не нарікала б тоді”.
Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби: “Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. Та куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю”.
“Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його”.
“Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи”.
“Що нового?”
“Багато…”
“Рrimo?”
“Кочубей”.
“Sесundo?”
“Станіслав”.
“Теrtіо?”
“Саrolus rex”…
“Починай вашець з Кочубея”.
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече: “Гов!”
Архієрей перемінився в знак питання.
“Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглаголав двічі, спустила два голендерські дукати?”
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом: “Зузанна, милосте ваша, noli me tangere, Зузанна… Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?”
“Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею… А тепер аd rem! Рrіmо: Кочубей”.
“Кочубей новий донос до царя післав”.
“Певно?”
“Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав”.
“То недобре”.
“І я так гадаю”.
“Що робити?”
“Клин клином вибивають”.
“Себто?”
“Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії”.
Гетьман подумав хвилину: “Гаразд. Пиши. На столі є все потрібне”.
Розстрига сів, гетьман став диктувати лист.
Писар ледве встигав писати під скорий диктат.
“Скінчив?”
“Так”.
“Прочитай!”
Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не було. Тоді ще раз перевірив і підписав: “Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?”
“Не хотів би я бути в його шкурі”.
“Ов!”
“А так. Взагалі тепер людям розумним і чесним нема що жити на світі”,— і позбавлений престолу владика важко зітхнув.
“Мабуть, на себе натякаєш”,— замітив гетьман.
“Суєту житейскую і нікчемність мирскую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають”.
“Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи”.
“Станіслав, як горох при дорозі,— хто не хоче — скубне. Хоч Саrolus rех інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав”.
“І що?”
“На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голандських штатів, до всяких дверей стукає”.
“Не все біблейні слова “с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м” справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно ведмедя у пасіку впускати… А що ж поляки?”
“Далі конфедерують, одні за лясом, а другі за Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царському вогнищі погріти”.
“Невжеж?”
“Примас, куявський біскуп, люблінський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер — беруть”.
“Що ти кажеш?”
“Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева”.
“То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але не багатий, грішми проти грошей воювати не може. Зате великого протектора має — короля Карла”.
“Саrolus rех протегує його так, як пустельника ведмідь, коли ваша милість чув тую казку”.
“Як ведмідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув”.
“А так. Саrоlus rех не знає польських панів, накладає на них і на міста великі контрибуції і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові ведмежу послугу робить. Відштовхує від нього поляків”.
“А що ж Станіслав переказує мені?”—спитав гетьман.
“І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гваранцію король Карло підписав”.
Гетьман відітхнув.
“А тепер до третього пункту перейдемо і до найважнішого. Що вирішив Саrоlus rех, отвічай!”
Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.
“Не представляй комедії, кажи!” — наглив Мазепа.
“Терпіння, ваша милосте, терпінняї Це така благодать, якої з легкої руки не дають”.
“Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!”
Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку давно не прану: “Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!”
Гетьман глянув на нього і мусив признати, що виглядав він погано: “Ніби з дівками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?”
“Коли Бог дасть,— відповів той.— Та я не один такий на світі”.
Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому:
“Лови!”
Труп’яча голівка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.
“Є всі?” — спитав жартівливо і злобно гетьман.
Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розстебнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений вкількоро. Гетьман догадався, що це лист.