Мазепа – Богдан Лепкий

Цар стояв на тому, що винуваті тут не лише Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.

Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись не вирівняні рахунки, а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг, щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.

Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільш довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав.

Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні причім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами.

Апостол оставався біля гетьмана в Хвастові. Гетьман, відібравши царські листи і наказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало.

Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони виговоряться на муках.

А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло… І гетьман покликав Апостола до себе.

* * *

“Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить залишитися між нами. Любов Хведорівна доскочила свого. Доносами доти наскучила Москві, доки цар не звелів мені зловити донощиків і доставити йому”.

Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося.

“І тебе туди вмішали”.

“Мене? — і Апостол зжахнувся.— Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув!”

“Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав”.

“А ваша милість?”

“Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника свого Мазепа в руки катів не передасть”.

Апостол подякував гетьманові.

“Але мені хочеться,— говорив далі Мазепа,— також і Кочубея рятувати. Він тесть твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять”.

“Любов Хведорівна завинила в тому ділі,— сказав Апостол,— а Василя Леонтієвича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!”

“Сам він себе мусить спасати”,— відповів значуче гетьман.

“Себто як?”

“Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоров'ям. Я маю царський наказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?”

“Розумію, милосте ваша. Україна велика”.

“Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало місця на світі”.

Апостол обійняв гетьмана за коліна, подякував і вибіг.

Гетьман перехрестився.

Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, діставши вчасно вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече — так усе буде добре. За той час перемелеться, і мука буде.

Як Мазепа перейде до Карла, тоді хай собі Кочубея питають, як хочуть. Діла він не попсує.

* * *

Посланець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових посланців. “Василю, спасайся, утікай”.

Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу.

Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей — нема, утекли.

Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.

Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, інші — що до Самари, а треті — що вони в Красному Куті сидять.

Гетьманський наказ був зловити їх і доставити в Фастів. Гетьман гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так гетьман якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.

Та гетьманові плани помішав не хто інший, а сам-таки Василь Леонтієвич, і не кому, а самому собі на згубу.

Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.

На таке і з Кочубеєм вийшло.

НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ

Не спіймавши Василя Леонтієвича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Хведорівна.

Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів.

Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх огортав гнів, яким лютують мисливі, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.

Втомлені, невиспані і голодні кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю.

Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти:

“Де Любов Хведорівна?”

“В церкві”.

Начальники, не надумуючися довго, рішилися взяти її з церкви.

Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослужінню. Ні. Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.

Волохи оточили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.

Не зважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи:

“Його милість гадяцький полковник кличе Любов Хведорівну до двора!”

Любов Хведорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася в чім діло і відповіла рішуче:

“Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія”.

Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися насиллю.

Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.

“Ходімте, мамо. Покорімся наказові влади. Христос, Бог наш, велів віддати кесареві що кесареве, а Богові — що боже”.

“За те й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу”.

Народ у церкві заворушився.

Священик не переривав богослужіння, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Хведорівну, як на ктиторку і благодительку святині, і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.

Усіх сильно вразив напад озброєних старшин православної віри на церкву православну.

До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіли від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослужіння вдираються у православну церкву і починають ґвалт?

Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.

“Мамо! Не доведім до кровопроливства, до ще більшого зневаження святині!”

Насилу вговорили Любов Хведорівну, щоб вона вийшла із церкви.

Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи оточили колясу і поїхали до нового двора.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: