Мазепа – Богдан Лепкий

* * *

Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.

Народ, побачивши Кочубеєву карету, оточену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався, якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.

Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди її везуть.

В її душі накипало ще більше завзяття.

Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшися про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є ще хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні.

Щоб лиш скоріше їх листи дійшли до царських рук — вже він зробить Мазепі кінець.

За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Проминули майдан і завернули у двірську вулицю. Крізь засклені двері впізнала Любов Хведорівна свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл.

Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Хведорівна тут.

* * *

Трощинський, пообідавши смачно та випивши над міру, спав у столовій на новій шкіряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині.

Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписано: “ч о л о в і к н е с в и н я, б і л ь ш в і д р а н е в и п'є”, “ж і н к а л ю б а, щ о в е л а ч о л о в і к а з к о р ч м и з а ч у б а” і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цікавився нічим і йшов собі далі.

Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них, що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.

Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано.

З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.

Трощинський якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі.

Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, зайнявши двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем.

Любов ХведорІвна глянула на Трощинського і — стала.

Гордим оком окинула його від ніг до голови.

Гадяцький полковник мав на собі білий кафтан і жовті штиблети. Без шапки був і без пояса. Шаблю також залишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови. Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов ХведорІвна не пробувала навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З наказу Мазепи була підчинена тому п'яному старшині, вона — жінка генерального судді і стольника його величества царя!

“Зате то Мазепа,—сказала, гордо знімаючи голову,— прислав вас з таким військом по мого пана, що зичливо й вірно війську запорозькому писарством і судейством служив?”

Трощинський вухам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду, що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула, сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим посланцем, котрому вона повинна підчинитися і покірно піддатися його наказам!

Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому не легко було з Кочубеїхою виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному. Не надумуючися багато, крикнув на волохів: “Стріляти!”

Волохи курки пістолів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармуру. Ще мент і повалиться горілиць на мураву, зламана, але не вгнута.

На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу моменту. Вбити Кочубеїху, значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лише цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман душогуб, що не тільки доньки, але й жінки старшин не можуть себе почувати безпечними під його жорстоким регіментом. Карати смертю жінку — річ взагалі не мила, а ще таку, як Кочубеїха, і до того без суду, без доказів вини.

З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку,. блискавкою метнувся між Любов Хведорівну на волохів.

“Стояти смирно!” — гукнув на них.

Волохи пістолі вділ схилили.

Два старшини рівного рангу і рівночасно противні розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорі, та ще тоді, як перед ними стояла така горда й непокірлива пані, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський інстинкт велів їм послухати наказу тверезого, а не п'яного начальника.

“Стріляти!” — гукав, кидаючись на волохів, Трощинський!

“Смирно стоять!” — ще голосніше наказував Кожухівський.

Трощинський вихопив в одного з волохів пістоль, але Кожухівський спіймав його руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, вистрелила, але куля не поранила нікого.

“Пане полковнику,— сказав,— пане полковнику, лишіть!”

Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір.

* * *

Кочубеїха далі стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ї зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.

В цей мент почуття людей було на її боці. Зневажено жінку генерального судді!

Невістка сиділа в колясі і за слізьми нічого не бачила й не чула. Що лиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.

Донька миргородського полковника привикла була до вважливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіянтів.

Дібравшися до тої лавки, на котрій сиділа Любов Хведорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зомлілу жінку понесли в двір.

За нею пішла й Любов Хведорівна, щоб відтирати.

Трощинський не виходив.

Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка. Наказ давав Кожухівський.

Вибачався перед Кочубеїхою.. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтієвича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б.

“Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтієвич не втікав,— з притиском зазначила Любов Хведорівна,— він по ділу поїхав”.

“Куди?”

“Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: