Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалів не від нині, може їм довіряти свою долю!
Чи забув, що робили царі з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вірним царським слугою, а долею Кочубея і його приятеля Іскри він так само турбується, як торішнім снігом?
Погано зробив Кочубей! Тепер або він переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа — що вони наклепники.
Одно чи друге — цар поступить жорстоко і невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помсті він страшний, не чоловік, а звір.
Чуйкевич почув запах крові, і це прикре почуття не відпускало його.
Не хотів ані упадку гетьмана, ані кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливіші картини, ніде не міг знайти собі спокою.
В безсонні ночі гадкою звертався до Мотрі.
Як же вона змінилася! Це вже не та сама Мотря. Ні сліду колишніх примх, тієї дивної афектації, того демонізму, котрий доводив його до розпуки. Була спокійна, тиха, ніби рішена на те, щоб покірно прийняти присуд судьби і виповнити його. “Видно, так Бог хотів”,— казала не раз. Ніколи не чув від неї докору, не нарікала на нікого, навіть на маму, не з перцем, а з серцем підходила до людей, ніби чекаючи чогось великого, супроти чого теперішнє її життя змаліє і втратить усяку вагу.
Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвірнішою товаришкою і найщирішою повірницею його бажань і думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.
В очах свого закоханого мужа зробилася ще кращою, ще більш достойною. Дивився на неї, як на образ. Світлиця, в якій перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством.
За що ж доля має так важко карати тую гарну людину?
Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею і яке ще має дістати від Кочубеїв, віддав би без найменшого вагання, щоб тільки горе відвернути від неї.
І Чуйкевич молився не до ікон, а до того великого Бога, котрого маєстату навіть уявити собі не міг, щоб він змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб відвернув грізне горе від Мотрі.
УТІКАЧІ
Кочубей і Іскра сіли в Красному Куті.
Почували себе безпечними під протекцією хитрого Осипова і снували плани, як би то найкраще повести діло далі.
Ні на хвилину не сумнівалися, що побіда по їхньому боці. Будували свій донос не на брехні, а на словах самого гетьмана, забуваючи, що verba volant, scripta manent. Гетьман мав сильніші докази невинності, бо закріплені чорнилом на папері, а що напишеш пером, того не витягнеш волом.
І забували наші заговорники, що цар Петро відзначався не тільки невговканою, дикою вдачею, але також хитрістю правдиво монгольською.
Признати Мазепу зрадником, значиться, або дістати його в свої руки, або довести до того, щоб він перейшов з частиною своїх військ на сторону ворога. Чи так, чи інакше, цар утратив би одинокого союзника, котрий на кожний зазов царя умів добути військо, як з-під землі, до того мав гроші, досвід і тримав на Україні лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого цар тоді, більщ-ніж коли-будь, боявся.
Натомість не дати послуху донощикам — все одно, що показати себе великодушним до гетьмана і приневолити його до шляхетної відплати.
Цареві куди більше залежало на Мазепі, ніж на Іскрі і Кочубеєві.
Вони, значиться, перечислилися у своїх рахунках. Москалі тручали їх у пекло, а вони тішилися, що до раю ідуть.
Скоріше, ніж дожидали, явився у Красному Куті московський офіцер з листом царського канцлера Головкіна до Осипова.
Канцлер писав, що донос получив, що діло вважає важним і хоче про нього побалакати особисто з Іскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба їдуть зараз через Смоленськ до головної квартири царя. Оба вони можуть бути певні милості і нагороди царської.
Про Кочубея не було згадки. Чому? — того зрозуміти не могли. Гадали із-за його старого віку, а може, щоб поки що не робити великого шуму.
Осипов з Іскрою зібралися. Кочубея гадали залишити в Слобідській Україні, котра до регіменту гетьмана не належала, і тому туди рука його не сягала. Кочубей відпроваджував своїх спільників до Білгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозі стрінули якогось шляхтича в польському вбранні, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у Батурин, а, впевнившися, хто вони такі, скинув личину і виявив себе офіцером царської гвардії Озєровим. У нього був лист від канцлера до Кочубея. Канцлер писав, що цар і його, генерального суддю і свого стольника, Василя Леонтієвича Кочубея кличе до себе під Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще і певніше поганий задум зрадника Мазепи в самім зароді вбити і якого б то певного чоловіка посадити на його місці.
Кочубей зрадів. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним, кого б то на місці Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея?
Поїхали.
Їхали з ними не тільки люди, що могли свідчити проти гетьмана, але також і великі надії, що побіда на їхньому боці, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи, виберуть нового гетьмана і, обсипані ласками царськими, повернуться на Україну.
Кочубей і Іскра приневолені були, як які гультяї, втікати і окриватися, а тепер прийде пора, щоб їх вороги кидали все і рятували життя,— страшний-бо єсть батюшка цар у великім і слушнім гніві своїм!
Прибули до Смоленська. Головкін стояв тоді зі своєю канцелярією у Вітебську. Довідавшися про приїзд донощиків, післав по них підполковника Лєвашова, щоб привіз їх зі Смоленська в Поріччя сухопуттям, а звідти до Вітебська — водою.
Лєвашов доставив заговорників до Вітебська дня 18 квітня ст. ст. Їхали з ними піп Святайло, сотник Кованько, небіж Іскри, два писарі і вісім служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досі тримали.
Всіх розміщено по різних світлицях порожнього панського двора за містом.
На другий день надтягнув канцлер Головкін зі своїм товаришем Шафіровим. Почали переслухання від Осипова. Той сказав, що прошений попом Святайлом прибув на розмову з Іскрою до пасіки на річці Коломаці і від нього почув обвинувачення гетьмана в зраді його величеству цареві, про що і доніс кому слідувало. Потім до нього до Красного Кута прибули Кочубей і Іскра, втікаючи перед гнівом гетьмана. Кочубея він раніше не знав, а Іскру знав по військових ділах. На тім і покінчив Осипов.
Царські міністри веліли покликати тоді з інших покоїв Кочубея та Іскру. Прийняли їх ласкаво і сказали: “Государ милостивий до вас, надійтеся на милість царську і докладно, нічого не жахаючися, виложіть усю справу”.
Головкін відпустив Іскру, залишив при собі самого Кочубея, і той, підбадьорений ласкавим привітанням, розговорився, починаючи з давніх часів.
Пригадав зразу Брюховецького, що навела на Україну колотнечу і кровопролиття, пригадав, як після того, коли заспокоєно край, цар гнівався на генеральних старшин за те, що вони, пробуваючи близько гетьмана, не помітили його злочинного заміру і заздалегідь не сповістили царя.
“Не хочу, щоб гнівався на мене його величество цар, і тому, бачучи лихі заміри теперішнього гетьмана Івана Мазепи і почувши на власні вуха від нього, що нам конечно бути під ляхами, приходжу виявити це його царській величності. Не робимо того для власної користі, тільки величаючи превисоку значність великого царя”.
Кажучи це, подав донос на письмі. В 33 пунктах були тут подані всі слова і діла Мазепи, що виявляли його намір відірватися від царя і пристати до його ворогів. Нарешті додав ще й пісню про згоду, яку скомпонував гетьман, а в якій “значна проти держави царської уявляється противність”.
Кочубея відпустили, і він, нічого поганого не прочуваючи, пішов у свою світлицю.
Чого ж би йому боятися? Донос був основний і правдивий. Нічого з повітря не схоплено, все чиста правда. Матеріалу на кілька зрад доволі, не на одну.
Та інакше дивилися на діло царські судді. Для них важлива не правда, а воля царська. Знали, що цар аж двома цистами заспокоїв гетьмана, впевняючи його, що доносові не вірить, значиться, треба й діло так повести, щоб донос цей показався брехнею.