* * *
Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.
“Гарно як”,— говорить Головкін.
“Поетично”,—-підтверджує Шафіров.
При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парк доглядав огородник.
“Хороші рози”,— кидає мимохідь Головкін.
“Да колци імєют”,— відповідає Шафіров.
Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів і входять у долину, до великого, темного, гнилого підвалу.
Хвилину не бачать нічого. Чують тільки, як стогне, сопе, ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.
Очі до сутінків привикли.
Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.
Обтирає рот червоною рукою: “Тю, Юха така”.
Головкін дивиться на нього.
“Молодець!”
“Рад служити милості вашій”,— відповідає солодко, всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.
Брудною рогожею накривають Іскру.
“Не реви!”
Піддячий з бумагою на бочці сидить, дерев'яна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає,— щось пише.
“Виголосив що?” — питається піддячого канцлер.
Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:
“Після шостого удару сказав: ,Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів'”.
“Більше ніщо?”
“За шостим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник!”
“Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А далі?”
“Дістав ще два удари і повів: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся'”.
“Більше ніщо?”
“По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лише ревів”.
“Скотина… Винести проч!”
Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном і несуть у палату, залишаючи червоні сліди за собою.
“Кочубея давай!” — наказує Головкін.
Привели генерального суддю.
Кочубей ішов, як віл у різницю.
Світ перевертався дороги дном.
Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь підлого гультяя, як розбишаку?
Він донесе його височеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.
Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.
Між двома драгунами ішов.
Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.
“Василь Леонтієвич, признавайся!” — гукнув на генерального суддю канцлер.
“Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав”.
“Не хочеш по добру, так на муках розповісь. Розбирайсь!”
Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли, сурми, литаври — бій…
“Беріть його!”
Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!
.Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.
“Старьо!” — сплюнув з погордою кат і відступив набік.
Кочубей лежав без духа.
* * *
Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.
“Бити, та не вбивати,— радив Шафіров,— вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина”.
“Дрянь етакая, нікому ненужная тряпка”,— сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.
Дочутилися, підвели — відповідай!
Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.
Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, та не поспіває.
“Повтори!” — наказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.
Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.
Драгуни стережуть його.
Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.
Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранг, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет: кості, м'ясо, шкіра, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба… Чого?.. .Правди ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і наклепником, щоб тільки визволитися з їх рук.
Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Що лиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке інше,— це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.
Підвели — тепер, запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кігтях. Зостається одне — брехати!
* * *
Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Він увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: “Стерво!”
Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?
Взагалі Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево, той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..
Остається одно — брехати.
Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.
І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: скільки батогів дістане Іскра?.. Вісім… о два менше, ніж за першим разом… Мабуть, бояться, щоб не вбили… І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!
Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скоріше? Чому слухав Любов Хведорівну, забуваючи про вчинок її праматері Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає…
* * *
Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб — краще б у могилу!
Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порізнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.
Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці навхрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає…
Брехати, брехати, брехати!
* * *
За що ж його б'ють?..
І ще, і ще, і ще… Добре, що пам'ять тратить, чорно — ніч.
Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.
“Кажуть, з п р и с т р а с т і є м питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Не легка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є — кого попаде… Верховний кат”.
“Є ще яка робота?” — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.
Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб.
В підвалі повітря, що витримати годі.
Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.
Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає.