“Не можна більше питать,— каже.— Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох”.
Царський суд погоджується з гадкою Озєрова.
“На нині досить. Можеш іти!” — звертається до ката піддячий.
“Поклич хірурга!”
Прийшов.
“До пам'яті цього тут привести,— наказують,— це твоя річ!”
Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.
“Говорять тобі? Чув?!”
* * *
Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
“Чи не краще б їм поробити п а р и к и?” — зауважує Шафіров.
“Борошно дешевше,—відповідає Головкін.—А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з париком. І одно лишнє, і другого не треба”.
“Суєта”,— потверджує Шафіров.
Вдихають свіже повітря. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.
“Гарно як!..” — каже Головкін.
“Поетично”,— підтверджує Шафіров.
“Тим двом вже не до того”.
“Їм і життя не миле”.
“Що таке життя? — філософує Головкін.— Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т і є м. І не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,— б'ють”.
“А все ж таки завзяті ті черкаси,— говорить Шафіров.— Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос… Вір йому”.
“Гадаєш, вірю? — запитує Головкін.— Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда”.
“Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!”
“Го, го!”
“А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав”.
“Треба”.
* * *
Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.
“Вертаймо”.
Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.
“Забагрив б а ш м а к”.
“Добре, що руки чисті”,— потішає Шафіров.
“Один чорт…”
ВИНА І КАРА
Суд тривав дванадцять днів.
Судді не поспішали, щоб не погадав цар, що діло поверхово розбирали.
Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.
Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.
Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.
Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!
Присуд короткий і гострий.
Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і наклепників, котрі в такий гарячий воєнний час мають сміливість турбувати його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.
Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька — в Архангельськ у жовніри.
Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.
Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина розумна й добра, потрібна на той час.
Про нього списано похвальну грамоту і наказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.
Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд залишає пресвітлій волі його величества царя.
Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.
Два дні присуд готовий і судді вагалися, чи підписати його, чи діло далі вести. Питали б ще з у с е р д і є м, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У нього жар.
З Іскри нічого не добудуть. Сказав, що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.
Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Хведорівну на суд.
Судді також. Мали ж би з нею мороку!
По довгім ваганні канцлер узяв перо.
Дрижучою рукою підписався.
Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
“Нехай буде воля твоя святая!” — сказав.
“І да приідет царствіє твоє”,— додав Головкін.
* * *
Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли їх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначення.
Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високого рангу і великого значення, а верталися збитими, скатованими, безнадійними.
Надбання цілого життя змарновані, здоров'я знищене, це вже не люди, а живі трупи.
ТАБІР ШУМИТЬ
Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь — у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.
Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Що лиш зимою рушив у Литву.
Військо терпіло голод і стужу.
Бідна з природи, а всякими війнами до останку виснажена країна не могла дати війську того, що треба — даху і страви.
Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалів ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника Станіслава.
Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано з'явився в Гродні. Коли б дві годині скоріше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно було міщанам кидати своїх міст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. “Вгадайте, куди піду,— на Москву чи на Київ?”
Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.
Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська, в Московщині чи на Україні?
* * *
Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.
Табір ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.
Молодиків обучували військового діла.
Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть, чужих чи своїх.
Що маєш, заберуть, тішся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.
Табір під Білою Церквою росте.
Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті. Білоцерківська угода з 1651 року.
Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.
“Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив”,— співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.
З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!
От і тепер глухі слухи по табору блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.
Одні і слухати про те не хочуть, інші кажуть, хай навіть з вельзевулом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.
“Москаль хоч віри святої православної не нівечить”.
“Тільки насміхається з Бога і з його святих”.
“Але унії насильно не заводить”.
“Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана”.
“Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок, чи яке лихо, вірою не цікавиться”.