За похибки провідників терпить загал, бо провідник повинен передбачати лихо.
Передбачати — легко сказать!
От і тепер. Мазепа передбачує небезпеку, яка грозить Україні з боку царя. Знає, що треба порвати з Москвою і пристати до шведів, бо тільки з ними можна добитися волі й самостійності. А як важко перевести цей намір в діло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довідався старий. Ще гетьман мало кому звірився зі своїми планами, а вже Кочубей і Іскра побігли з доносом до царя. Що то було б, коли б він провадив справу по-громадськи? Громада в один голос кричить: “Визволити нас із власті антихриста!”, а якщо він притакнув би їй і сказав: “Добре, визволяймося”, так вона тоді другої заспівала б. Казали б, що москалі це люди одної віри, а шведи — лютри, що гетьман хоче шляхетські порядки завести на Україні, що з ляхами руку держить, і — почався б такий танець, якого за часів руїни танцювали. Важка річ вести народ до волі! Мойсей 40 літ провадив жидів до обітованої землі і помер, не увійшовши до неї.
Чи не так і зі мною буде?
* * *
Табір шумів. Він мав свої турботи. Сварився за їжу, кожний хотів нових чобіт, кращої свитки, гострішої шаблі, молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тієї одної гадки, того спільного бажання, котре ніби сталевим ланцюгом спаює табор і робить його нездобутним. Відчувалося, що тут що голова — то розум, що серце — то бажання.
Як важко на такім грунті будувати самостійну державу!
Козаки зроду хоробрі, але не вишколені і до послуху не звичні. Щоби з них зробити вправний, воєнний інструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долі й недолі, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут, що зведеш докупи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого наші можуть навчитися від москалів? І куди одним і другим мірятися зі знаменитими каролінцями? зі шведським жовніром і офіцером?
Тільки в сполуці з вишколеною і карною армією шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим і невгнутим мечем у руках свого ідейного вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостійної держави. Годі!
З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехід на сторону Карла конечний і неминучий, хоч і як небезпечний. Вся трудність лежала в тім, як і коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба далі збирати сили і далі окривати свою гадку, а між тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От і тепер. На якийсь час треба було припинити всякі переговори, поки велося судове слідство з Кочубеєм. Ніхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане діло. Скільки ночей він недоспав, дожидаючи, чи не покличуть і його до Смоленська та не поставлять віч-до-віч з донощиками, їхати? Ні, того не зробив би Мазепа. Він — і царський суд! Ані гадати…
Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокої. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть… що так.
Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами.
Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України… Як летіти, то з великого коня.
І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж — і гетьман може далі вести свої переговори з Карлом.
Веде і, мабуть, доведе до бажаного кінця. Біда тільки в тім, що Карло не слухає нікого. Гетьмана теж. Покладається на свій власний розум. Змарнував кілька місяців на бездільному постою і дав Петрові нагоду зібрати більше війська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Він учиться воєнної штуки від Карла. А це не добре. Найгеніальніший вождь, як непотрібно перетягне війну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою і переймуть секрети його побід.
Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а він, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний і небезпечний зворот. Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край — і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалів, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. І не дивуватися. Яке б не було військо, а для народу тягар.
Гетьман умів думати і рівночасно, як машина, робити звичайне діло: приймати звідомлення, давати розпорядки, підписувати канцелярські папери. Незвичайна енергія не покидала його. Пригноблення після невдачі не тривало довго. Він скоро приходив до себе і підносив голову вгору… Ще наше не пропало!
Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вождя в таборі, котилася другими шляхами.
Гетьман вислухував жалоби на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро, вправно та бистро, що дивував усіх. “Голова!” — казали козаки. “Гетьман!” — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значення. Боявся одного — старості.
Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б однієї днини почув, що він старий не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував.
* * *
Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався за вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаровари горять.
Гетьман далі обходить широкий табір.
Все щось нового й небажаного.
* * *
Ось там, направо, біля головних воріт якийсь рух. Зчепилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається, ніби жеруться вовки.
Гетьман прискорює ходу. Підручний старшина біжить наперед.
“Тихо там! — гетьман іде!”
Гамір тихне. Козаки розступаються. Менш сміливі зникають у натовпі, цікавіші стають кружком.
На землі рухається щось. Несміливо, крадьки підносить голову — чоловік.
Очей його не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий,— сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому далі не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, драпав, як кіт — тим ще гірше своїх напасників дражнив.
Побачивши перед собою старшину, а далі цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його і бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шароварів,— соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе.
“За що ви так його збили?” — питає гетьман.
“Шпиг, ясновельможний пане гетьмане”,— відповідають.