Мазепа – Богдан Лепкий

Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська, в Московщині чи на Україні?

* * *

Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.

Табір ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.

Молодиків обучували військового діла.

Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть, чужих чи своїх.

Що маєш, заберуть, тішся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.

Табір під Білою Церквою росте.

Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті. Білоцерківська угода з 1651 року.

Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.

“Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив”,— співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.

З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!

От і тепер глухі слухи по табору блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.

Одні і слухати про те не хочуть, інші кажуть, хай навіть з вельзевулом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.

“Москаль хоч віри святої православної не нівечить”.

“Тільки насміхається з Бога і з його святих”.

“Але унії насильно не заводить”.

“Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана”.

“Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок, чи яке лихо, вірою не цікавиться”.

“А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?”

“Невже ж?”

“А так. За царем чорт, а за Богом хто?”

“Добрі люди”.

“Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!”

“Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає”.

“А Бог дивиться і — мовчить”.

“Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом”.

“Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого”.

“Я сам бачив когута з трьома ногами”.

“А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?”

“Перше такого не бувало”.

“Бо перше антихриста не було”.

“Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить”.

“Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить”.

“І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!”

“І гетьман того не бачить?”

“Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його”.

“Душу чортові записав, щоб не старітися”.

“Невже ж?”

* * *

Табір хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки не легко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.

Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припиняли до боку, що козакові море по коліна.

Табір шумить.

Гетьманове шатро осторонь стоїть.

Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила. Всередині оббите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.

Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ним гетьманська хоругов з вітрами лопотить.

Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.

Майдан обведений глибоким ровом і кріпким частоколом. З частоколу гармати висунули гирла на всі сторони світа. Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.

Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.

І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними хлопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, солдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар накаже. Козаки — ні.

Кожний полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.

Велика різниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі ланки у великому ланцюзі, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне, без противлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал “бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі” — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, і тепер когось другого обрати — Полуботка, Скоропадського або Апостола. Не одному до булави спішно.

Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан — карають.

* * *

Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табір. Мерехтять червоні шаровари, вилискує збруя, просихають головна вулиця і стежки поміж курінями.

Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в окруженню старшин, зі свого шатра в табір виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть.

Табір заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у кишеню, хто пив — ховає пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А скільки червінців пішло до крамарських загребущих рук!— хто почислить?

Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить: “Здорові були, козаки!” — кличе.

“Доброго здоров'я ясновельможному пану гетьманові!” — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять.

При деяких частинах своя музика є — сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кожній частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба.

Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив. Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як? Ніби другий Феофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває церкві, вітчизні і регіментареві своєму, бо — “що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності, що судно без керма, що віз без коліс, що плуг без лемеша, сагайдак без стріл, фузія без пороху і куль”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: