Гетьман перехрестився тричі.
“Богові хай буде дяка”.
“Во віки віков”,— додав від себе патер.
“А тепер,— звернувся до нього гетьман,— підеш, отченьку, до нори”.
“Я?”
“Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а. насправді на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести далі. Кривди за свою службу не матимеш”.
“Вірю”.
Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.
“Щоб йому ні один волосок з голови не злетів!”
* * *
Надходили старшини.
Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розмовляли між собою.
Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної, вулиці, видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.
“Спішно їм приставати до шведів,— казав гетьман,— Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше, що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився”.
Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі.
Сонце сходило з полудня. Табір був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. “Січ,— погадав собі.— Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождеві числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це різниця. Ще й яка!”
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе.
“Ось і Зеленський надходить, і Горленко”,— сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скоріше йшли. Ті прискорили крок.
Зеленський відправив свого писаря і привітався з гетьманом.
“Про що ти так зі своїм писарем балакав?”
“Не дають мені спокою, щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ”.
“Все та сама пісня! — сказав гетьман,—будь ласка, в шатро”.
Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.
“Ще нам Апостола бракує,— сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло.— Сідайте, будь ласка,— запрошував гостей.— Пилипе, налий чарки, насухо не добре говорити, в горлі дере”.
Генеральний обозний і полковники вихилили спорі чарки угорського вина.
Надійшов Апостол.
“Можемо починати,— сказав Орлик.— Говоріть ви, пане генеральний обозний”.
Ломиковський відкашельнув: “Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: переходіть і переходіть до шведів. Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш”.
“Ніяк не вдержиш,—потвердив Горленко.—Мій полк прямо зубами скрегоче, дивись, і кинуться на царських драгунів”.
“Козаків,— почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус,— козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?”
“Ось з моїх Лубнів,— жалувався Зеленський,— доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гультіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті орендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять”.
“В Стародубі,— притакував Орлик,— не краще. Скоропадський пише, що там шевці, кравці, лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта, пограбували його, з погребів закопане вино добули, попилися і жидів потурбували”.
“Що це? —спитав гетьман.— Приходіть з вістями Іова, страхайте мене!”
В голосі його відчувався ніби гнів а ніби злоба.
Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далі, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.
“Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!”
Горленка вразив тон гетьманської мови: “Бачу, що милість ваша нерадо слухає нас, твоїх вірних старшин”.
“Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!”
“Доносять, що в Мглині сотника до смерті прикотили і три дні в тюрмі тримали. Коли б не товариші сотенні, то живим не оставсь би”.
“Це вже не добре,— зірвався гетьман.— Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?”
“Сміливість гулящого народу,— зважився забрати слово Орлик,— переступає усякі межі закону, послуху, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного”.
“Що ж такого?”
“Гультяї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили”.
Гетьман покрутив головою: “Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України”.
“Це не наші люди,—.потішав його Ломиковський,— а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Уздовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна — в вісімсот душ з Перебий носом во главі, а друга — в тисячу з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полках, скрізь-скрізь неспокійно”.
“Скрізь неспокійно…” — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по столі, що було знаком його невдоволення.
“Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії?” — спитав по хвилині.
“Є різні причини,— зважився відповісти Апостол.— Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається”.
“Наш народ ніколи не був вдоволений”,— перебив Апостола гетьман.
“Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі”.
“Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва!” — загомоніли гуртом.
Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.
Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючись, то тихо прилягаючи до полотен шатра.
Здалеку гудів табір. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які-то в них тяжкі турботи.
“Чого ж ви тоді хочете, панове?” — спитав гетьман, вертаючись на своє місце.
Як на даний знак поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалітися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим. що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.