Мазепа – Богдан Лепкий

Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вождя в таборі, котилася другими шляхами.

Гетьман вислухував жалоби на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро, вправно та бистро, що дивував усіх. “Голова!” — казали козаки. “Гетьман!” — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значення. Боявся одного — старості.

Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б однієї днини почув, що він старий не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував.

* * *

Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався за вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаровари горять.

Гетьман далі обходить широкий табір.

Все щось нового й небажаного.

* * *

Ось там, направо, біля головних воріт якийсь рух. Зчепилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається, ніби жеруться вовки.

Гетьман прискорює ходу. Підручний старшина біжить наперед.

“Тихо там! — гетьман іде!”

Гамір тихне. Козаки розступаються. Менш сміливі зникають у натовпі, цікавіші стають кружком.

На землі рухається щось. Несміливо, крадьки підносить голову — чоловік.

Очей його не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий,— сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому далі не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, драпав, як кіт — тим ще гірше своїх напасників дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а далі цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його і бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шароварів,— соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе.

“За що ви так його збили?” — питає гетьман.

“Шпиг, ясновельможний пане гетьмане”,— відповідають.

“По чім знаєте, що шпиг?”

Шлявся по цілім таборі, підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема”.

“Правда це?” — спитав побитого гетьман.

Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в крові.

Гетьман головою покрутив.

“І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить?” — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.

“Та це він ріжок з табакою має”,—відповіли козаки.

“Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спробував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'яке і кість тонка — чи не шляхтич який!”

Гетьман глянув і мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари і кобеняк і відвести до свого шатра.

Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства. Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.

ШПИГ

“Ось і він!” — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які відділяли гетьманову квартиру від решти табору.

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи спідлоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця подряпані і голова світить плішами.

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: “Ступай!”

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом ішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадкового чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом — побалакають.

“До побачення!”

Орлик і Ломиковський не відходили.

“Не спішитесь?”

“А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком?” — спитав Ломиковський.

“Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найповніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варта хай нікого в шатро не пускає, нікого! Прощайте!..”

“Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку.— Але ж потерпіли ви, отче, страданія і то не від ворога, а від моїх людей”.

“За добре діло варт і муки прийняти”.

“Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табір?”

“На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страждання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були”.

“Ще й який жаль. Добрі зуби — то й шлунок добрий, а добрий шлунок — це основа здоров'я. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба”,— і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

“Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли”.

“Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили”.

“Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки”.

“Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!”

“Били?”

“Ой били, ваша милосте, ой били”,— лементував патер.

Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

“А листи? Чи не відібрали у вас також і листів? Ради Бога, кажіть!”

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

“Говоріть! — наглив його гетьман.— Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову”.

Патер хитро підморгнув очима.

“Отже?”

“Отже, лист тут…”

“Де?”

“На плечах, милосте ваша, на плечах”.

“Як то на плечах?”

“Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його королівської милості Карла XII”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: