“Не на те я,— говорив гетьман,— ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не від нині, що ви напираєте на мене, мо лєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кожному організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обіджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами й жінками й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені”.
Гетьман устами всміхався, а очима грозив.
“І ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку”.
На улиці затупотіли чоботи. Весняне болото підсохло, чути було здалеку, як хто йшов.
Орлик відчинив квартирку і глянув.
“Меншиков!” — прошепотів.
Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.
Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню.
Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати.
Гетьман роздягнувся і поклався в постіль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради.
Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й не дооцінюють інші. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є.
Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув.
ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ
Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одне і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із інших.
Відчинилися двері, і черговий офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зводив прибути.
Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, ґудзики позащіпав і вискочив на ґанок.
Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований кафтан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але мало інтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря.
Орлик поклонився у пояс.
“Його милість гетьман дома?” — спитав князь.
“В ліжку лежать, недужі”,— відповів Орлик.
“Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий!”
“Його милість пан гетьман в доброму здоров'ї на раду до його величества пішли, а недужими вернули”.
“Можна провідати? Не стурбую його?”
“Перед вашою світлістю двері до відпочивальні його милості пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!”
І Орлик відчинив двері до світлиці, в котрій перед хвилиною велася розмова гетьмана зі старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно своїм звичаєм накурили.
Меншиков, переходячи світлицю, кинув оком на Орликів стіл, потягнув носом дим і, повертаючись до Орлика, завважив: “Не дуже то в тій домівці Іванові Степановичеві вигідно. Мала вона, і не має такої обстановки, до якої він привик”.
Крізь двері від гетьманської відпочивальні чути було сухий, відривний кашель.
Орлик постукав щиколодками правої руки і спитав: “Його світлість князь Меншиков. Чи вільно?”
“Проси!” — почувся голос з-між подушок.
Орлик відчинив низькі однокрилі двері, як до келії чернечої. Меншиков увійшов. Орлик подався назад, зачиняючи двері за собою.
Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і наказав почепити в утлі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжо вимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзд витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно: “Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?”
“Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло.— Сідай, князю!”
“Спасибі милості вашій. Висидівся на раді”.
“Я також. І досидівся, бачите, до чого”.
“Невжеж?”
“Вдаю, жартую, брешу — що хочете гадайте собі”.
Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.
“Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга”.
Гетьман з докором подивився на нього: “Знаєте що, князю?”
“Що такого?”
“Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не впору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?”
“Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?”
“Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того”.
Меншиков ноги розкрачив і руками за під боки взявся:
“Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя-батюшки нашого не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати”.
Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер він, не витримавши, й відповів: “Це, князю, ти, а це я”.
Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від орденів, купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: “це ти, а це я!”… Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя виразного наказу йти і заспокоїти старого. А наказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обіджених гордощів світлійшого.
Тому-то це “ти і я” Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:
“Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У нього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба бути святим, щоб не бентежитися зело. Потерпім ради царя-батюшки нашого і рада віри нашої святої православної”.
“Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер… Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова?” — спитав нараз гетьман, змінюючи свій голос.
“Або що?”
“Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з маслосвятієм приїхав до мене. Може покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить… Грішні ми, князю, ой грішні!”
Меншиков сів.
“Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу”.
“Не гадаю”,— заперечив головою гетьман.
“До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить”.
“Краще католицьке, ніж жодне”.