Мазепа – Богдан Лепкий

“Що це? —спитав гетьман.— Приходіть з вістями Іова, страхайте мене!”

В голосі його відчувався ніби гнів а ніби злоба.

Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далі, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.

“Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!”

Горленка вразив тон гетьманської мови: “Бачу, що милість ваша нерадо слухає нас, твоїх вірних старшин”.

“Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!”

“Доносять, що в Мглині сотника до смерті прикотили і три дні в тюрмі тримали. Коли б не товариші сотенні, то живим не оставсь би”.

“Це вже не добре,— зірвався гетьман.— Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?”

“Сміливість гулящого народу,— зважився забрати слово Орлик,— переступає усякі межі закону, послуху, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного”.

“Що ж такого?”

“Гультяї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили”.

Гетьман покрутив головою: “Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України”.

“Це не наші люди,—.потішав його Ломиковський,— а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Уздовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна — в вісімсот душ з Перебий носом во главі, а друга — в тисячу з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полках, скрізь-скрізь неспокійно”.

“Скрізь неспокійно…” — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по столі, що було знаком його невдоволення.

“Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії?” — спитав по хвилині.

“Є різні причини,— зважився відповісти Апостол.— Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається”.

“Наш народ ніколи не був вдоволений”,— перебив Апостола гетьман.

“Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі”.

“Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва!” — загомоніли гуртом.

Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.

Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючись, то тихо прилягаючи до полотен шатра.

Здалеку гудів табір. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які-то в них тяжкі турботи.

“Чого ж ви тоді хочете, панове?” — спитав гетьман, вертаючись на своє місце.

Як на даний знак поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалітися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим. що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.

“Рещментарю і батьку наш! — почав Ломиковський.— Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі: з одного боку, Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку, народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав і постановив, то не ходили б ми як у мряці, не бачучи дороги перед собою”.

“Непевність тривожить людину”,— підхопив Апостол.

“Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,— додав Горленко.— Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрашньої днини, як останній чура з обозу”.

Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.

“Як бачу,— сказав гетьман,— ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву.— Будь ласка!”

В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругва і як здалеку шумів табір.

“Пошліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може, я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої не довиджують, а уші не дочувають, виберіть собі іншого, кращого й молодшого,— будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити”.

Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?

Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганий цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.

“Будь ласка!” — повторив, стукаючи булавою, гетьман.

Апостол обхопив гетьмана за коліна.

“Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш — сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато інших. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм”.

Гетьман мовчки обійняв Апостола і посадив його біля себе.

“Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, як що ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене”.

“З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати!” — закричали гуртом.

“Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове!”

Апостол потягнув Ломиковського за полу. Той почав тихо, але різко: “Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі”.

“Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель”.

“А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!”

“Приставаймо до шведів, приставаймо!” — гукали старшини.

“Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів”.

“Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде”.

“Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!”

Гетьман два пальці до уст приклав: “Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю,— обезпечаюся на всі боки. Кожний з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: