Тринітар затирав руки. “Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках, ясновельможний пане”.
“Авжеж, що не в наших. Волі божої нікому не минути. Робимо, що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би, оставатись у таборі. Кендзєровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?”
“Як ваша милість прикажуть”.
Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.
“І спереду, і ззаду, хоч куди козак,— жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво.— І рідна мати тебе не впізнала б, такий молодець”.
В таборі трубіли на сон.
Пустіли майдани і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт, на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний… “На розлив крові”,— казали вартові.
Надійшов Кендзєровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.
Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табір, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг.
Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато залишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок?
На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?
Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав. І вони розсіяні по небу, як у безладді, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди, скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї,— це найбільше завдання людини…
Гетьман глянув на місяць… Який же він червоний! Грізний!
Вернув у шатро і засів до своєї роботи.
Писав поза північ.
* * *
Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але вулицями бігли люди, одинцем і гуртами: Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат лаштувати їх.
“Без мого окремого наказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман.— Під карою смерті, зрозуміли?”
До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. “Прошу милість вашу в шатро — в потайник”,— додав ледве чутно.
“Що таке?”
“Бунт”.
“Де?”
“В прилуцькому полку почався. Скрізь табором піде”.
“Де обозний?”
“Обозний сотні на вдар готовить”.
“На вдар?”
“Щоб придавити бунт”.
“Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли!”
Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і оточували майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.
Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопом табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.
Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями прилуцький полк від решти табору.
На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.
Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою… Крик, шум, рев…
З бічної вулиці біг Апостол. “Ваша милосте,— говорив задиханий,— не е к с п о н у й т е себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табір нездисциплінований, люди непевні, товпа”. Брав гетьмана попід руки.
“Лиши! Не піду! Чого хочуть?”
“Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув,— утік”.
“Коня!”
“Милосте ваша, стійте!”
“Коня мені в цю мить!”
Привели три.
Червоний місяць зайшов, небо хмарилося, в таборі робилося темно.
“Посвітити мені!”
З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгору.
Гетьман скочив на коня, праворуч — Апостол, ліворуч — Орлик.
“Перша сердюцька сотня зі мною!” — подав наказ.
Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.
Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою.
Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
“Нас зрадили!”
“Нас продали!”
“Москалям на знущання!”
“Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!”
“Я тут!” — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.
“Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!” — благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
“Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми,— хай бачать, бентежники, що я ще не втік, ані не заков’яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!”
Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.
“Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо певно ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, лицарю безіменний, виходи!”
“Гетьман, гетьман!” — загомоніло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
“Він…”
“Іван Степанович”.
“Не втік”.
“Не передав нас москалям”.
“Хай живе гетьман Іван Степанович!”
“Хай живе!”
Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови.
“Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому захочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня,— хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені боягузів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, за Наливайка, за Гуні, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!”
Товпа подавалася взад, далі. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.
Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пломеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, згордливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.
“Нема таких?”
Тишина.
“Нема таких?”
Відгомін повторює: та-ких!
“Втретє, і востаннє, питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табір?”
“Нема! Нема! Нема!” — загомоніло кругом.
Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею майнув: “Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяюся повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скоріше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!”
“Хай живе Іван Степанович! Хай живе гетьман!”
“Спокійно й карно розходіться по курінях своїх. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово”.