Мазепа – Богдан Лепкий

* * *

Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши кунтуш і сап’янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.

Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзєровського відпустив, нікого не було в шатрі.

Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.

Пригадав собі свою молоду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скоріше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору,— пропали.

Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?

Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. “Іди і молися Богові, казав, ти молодий, і по-божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, яко хощет Господь, да устроїт…” Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: “Йди і молись Богу!”… Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртjм? І то не товпою, а людьми, як не образованими і вченими, так бувалими і досвідченими?

Буртувався проти насилля. Це, що нині робив гетьман, з от-сим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіма заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.

Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав,— бунтувався.

“Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. “А піди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!” Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському”.

Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. “Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри мають, ніж я. А тринітар?”

Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. “Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів”. Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?

Раб бунтував проти власти господина свого. Вічна залежність, безнастанний послух, повсякчасна тінь, у якій йому доводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честолюбиву душу.

“Гарно! Регіментар ти єси, а ми, підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти накази твої вірно… Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як ляльками в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!”

Кинув Ломиковського письмо на стіл.

“Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас”.

Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печорський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як колода. І йому гріш у долоню вткнув. “Молися, що Господь устроїв усе по добру”. Не прийняв. Він не нищий. “А чого ж ти тут лежиш?” “До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пошле”.

Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?

Орлик до богадільні його відвів, а на рано до гетьмана попровадив.

Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав:

“Здоров був, батьку!”

“Доброго здоров'я вашій милості у Господа прошу”,— сказав і повалився трупом.

Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкірі. “Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має”.

Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. “Але й насиллю кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, ніколи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря, ні!”

Орлик встав. “Що ж тоді?..— питався сам себе тривожно…— Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть…

Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, ніде ні живого духа. Спить. Один, добре вимірений удар стилету, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табір другим боком і — кінці в воду”.

Орлик гірко всміхнувся: фантазії. Зрада Валенштейнових офіцерів, український Хеб. Він не спосібний до того.

Чув жар в очах. Чи не яка недуга?

Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.

“Всі ми ніби в маренні. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію…”

“Пилипе!— почувся Мазепин голос з третього переділу.— Є ти там, Пилипе?”

Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. “Йди геть! Геть!” — наказував собі в душі.

Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього втупив.

Орлик хотів видержати цей погляд — не міг.

Повіками зіниці накрив.

Турецькі узори затанцювали на долівці, сонячні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.

“Втікати, втікати, втікати!”

Ноги трималися землі.

Рушитися не міг.

Стояв у ногах постелі. Лист “дурницями” записаного паперу тремтів у його руці.

“Пилипе!” — почув м'який оксамитовий голос.

“Слухаю, милості вашої”,— відповів, підступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

“Важко тобі, Пилипе. Гадаєш мені легко?—казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свого ліжка.— Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю, бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш”.

Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.

“Хвилюєшся?— почав гетьман.— Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: