“Спасибі, батьку наш!”
“Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!”
Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.
Меркли зорі. Лягали поранні імли. Проймаючий вітрець потягав від лугів.
* * *
“Звичайний інцидент,— казав до Апостола гетьман,— а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене”.
ГОДІ
Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.
Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.
Ніде ні сліду вчорашньої тривоги.
Де, яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, відірваний від жупана рукав, позапрятували їх і кров попритрушували землею.
“Тільки зуб не один у болоті остався”,— зауважив Данило Апостол.
“В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує”.
Гетьман дожидав їх у шатрі.
Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.
Ломиковський добув з киреї зложений удвоє великий лист паперу.
Гетьман прочитав його уважно. “Тепер гаразд. Усе, як слід, виразно і ясно. Знаю, чого хочете від мене, і постараюся вволити вашу волю”.
“Не нашу, а й свою”.
“Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер”.
Поклав лист на стіл, старшини підписували, як учора.
“Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш, котрий”.
Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра — не було нікого.
Зеленський зазирнув крізь віконця — ні живого духа кругом.
Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.
Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.
“Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла”.
“Присягаємо!” — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.
“А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені, Боже, допоможи…”
Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.
Скінчили……
Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.
Гетьман просив старшин сідати. “Не гощу вас, бо ще рано”.
“Рано і непотрібно,— відповів Ломиковський.— Після такої хвилин краще постити й причащатися”.
“Важна хвилина!” — докинув Апостол.
“Преважна”,— повторили й другі.
“Може,— казав гетьман,— важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало”.
“Не басурмени ми, додержимо присяги”.
“Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла”.
“Від Карла?”
“Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчора мало не роздерли козаки,— чули?”
Всі, як сиділи, зірвалися з місць.
“Іване Степановичу!”
“Батьку ти наш!”
“Посол від шведського короля?.. Боже!”
“Кажи, з чим прибув?”
“Що каже король?”
“Чи бере нас під свою протекцію?”
“Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає”,— відповів, заспокоюючи їх, гетьман.
“Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?”
“Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе”.
“Ціла?”
“Неподільна. Карло ні герба нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністр Піпер документ укладає”.
Старшини гетьмана за ноги обійняли: “Батьку ти наш, спасителю наш добрий!”
По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.
“Не лобзаніє ти дам, яко Юда”,— казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.
“Воскресенія день і возвеселимся людіє”,— прочитував Зеленський.
“Кінець діло хвалить,— втихомирював їх гетьман,— А це лише початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний”.
“Гаразд! — відізвався гетьман.— А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте уважно”.
Посідали і гетьман почав:
“Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших”.
“І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли”.
“Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів”.
“Подбаємо”.
“Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч”.
“Віддати!.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?”
“Тільки на час війни. Король гварайцію дає не рухати нашої землі, титулу, герба, прав і привілеїв наших”.
Заспокоїлися.
“Карлова побіда — це визволення наше. Розум велить усіма способами допомагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами”.
“Борони мене, Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду”,— зауважив Апостол.
“Пословиця не до кожного випадку підходить,— відповів на те гетьман.— І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землі новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів цар муситиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його солдати проти хороброго шведського війська не устоять”.
“Ніяк не устоять”,— притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчиться.
“А ми? — спитав Зеленський.— Яке наше реnsum, гетьмане?”
“Наша річ відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи багато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. На нині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить”.
“Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами”.
“Відсунемося від нього”.
“Краще зломити його”.
“Цар, стиснутий з різних боків, попросить Карла о мир”.
“І підпише пункти, які він подиктує”.
“Поки підпише,— зауважив гетьман,— треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге”.