Мазепа – Богдан Лепкий

“А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені, Боже, допоможи…”

Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.

Скінчили……

Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.

Гетьман просив старшин сідати. “Не гощу вас, бо ще рано”.

“Рано і непотрібно,— відповів Ломиковський.— Після такої хвилин краще постити й причащатися”.

“Важна хвилина!” — докинув Апостол.

“Преважна”,— повторили й другі.

“Може,— казав гетьман,— важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало”.

“Не басурмени ми, додержимо присяги”.

“Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла”.

“Від Карла?”

“Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчора мало не роздерли козаки,— чули?”

Всі, як сиділи, зірвалися з місць.

“Іване Степановичу!”

“Батьку ти наш!”

“Посол від шведського короля?.. Боже!”

“Кажи, з чим прибув?”

“Що каже король?”

“Чи бере нас під свою протекцію?”

“Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає”,— відповів, заспокоюючи їх, гетьман.

“Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?”

“Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе”.

“Ціла?”

“Неподільна. Карло ні герба нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністр Піпер документ укладає”.

Старшини гетьмана за ноги обійняли: “Батьку ти наш, спасителю наш добрий!”

По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.

“Не лобзаніє ти дам, яко Юда”,— казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.

“Воскресенія день і возвеселимся людіє”,— прочитував Зеленський.

“Кінець діло хвалить,— втихомирював їх гетьман,— А це лише початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний”.

“Гаразд! — відізвався гетьман.— А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте уважно”.

Посідали і гетьман почав:

“Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших”.

“І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли”.

“Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів”.

“Подбаємо”.

“Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч”.

“Віддати!.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?”

“Тільки на час війни. Король гварайцію дає не рухати нашої землі, титулу, герба, прав і привілеїв наших”.

Заспокоїлися.

“Карлова побіда — це визволення наше. Розум велить усіма способами допомагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами”.

“Борони мене, Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду”,— зауважив Апостол.

“Пословиця не до кожного випадку підходить,— відповів на те гетьман.— І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землі новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів цар муситиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його солдати проти хороброго шведського війська не устоять”.

“Ніяк не устоять”,— притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчиться.

“А ми? — спитав Зеленський.— Яке наше реnsum, гетьмане?”

“Наша річ відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи багато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. На нині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить”.

“Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами”.

“Відсунемося від нього”.

“Краще зломити його”.

“Цар, стиснутий з різних боків, попросить Карла о мир”.

“І підпише пункти, які він подиктує”.

“Поки підпише,— зауважив гетьман,— треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге”.

“Чеши дідька зрідка”,— усміхнувся Горленко.

“І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табір під Київ і ждати там аж до другого наказу”.

Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве.

“Підемо?” — спитали всі враз.

“Будемо поспішать помаленьку,— відповів, усміхаючися, гетьман.—Не зашкодить пройтися”.

* * *

Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.

З Києва гонець, від Веляминова-Зернова.

“Зернов, це той, що Кочубея віз. Певно щось про його діло переказує”,— зауважив Орлик.

“Про Кочубея? — повторив гетьман і нахмурив чоло.— Це не гаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє”.

“Сам собі винен”,— зауважив Зеленський.

“Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму”,—сказав до старшин гетьман.

Перейшли.

Апостол хвилювався.

“Журишся сватом?” — пристав до нього Ломиковський.

“Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться”.

“Будемо борониться”.

“Але як?”

“Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман”.

“Тільки й потіхи, що він”.

Пильно поглядали на занавісу… Не розхилялася.

“Довго гетьман бариться”.

“Коли б не щось лихого”.

“І на найгірше треба бути готовим”.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав лист, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругва, її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

“Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив”,—сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

“Вічний упокой даруй. Господи, неспокійній душі Василя Леонтієвича”,— прочитав Зеленський.

“Вічний упокой йому й Іскрі”,— підхопили другі.

“Хоробрий був козак”.

“Аж на старість лихий його опутав”.

Апостол шукав своєї шапки.

“Ось вона, пане полковнику,— подав йому Горленко.— Йдеш?”

“Піду пройтись”.

Розпрощався.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: