“А війна?”
“Розгорюється, як пожар, з кожним днем більшає. Король Карло в Росію вступив”.
“А на Україну прийде?”
Чуйкевич глянув на свою дружину.
“Чекаєш його?”
“Як спасення”.
“Я також”.
Руки їх спочивали на собі.
“Може, й прийде,— говорив Чуйкевич.— Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів”.
“Так і треба. А гетьман?”
“Гетьманові наказ прийшов — з Білої Церкви до Києва йти”.
“Ближче до Батурина буде”.
“Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили”.
“Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними?”
“Так було б найкраще”.
Мотря зітхнула. “Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться. Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав”.
“Добре?”
“Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати”.
“Моя ти!”…
“Але не так, ні,— перечила, відсуваючи його голову від себе,— а там у кріпості. Багато там роботи”.
“З тобою ніяка робота не страшна”.
Журилися й розважали себе.
Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табір, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив.
Чи надовго?
І він зажурився.
“А про батька мого не чув?” — спитала нараз Мотря.
Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив… Як їй це сказати?..
Відразу, так як воно є, не затаюючи нічого…
Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!
“Про батька мого не чув, питаю тебе?”
“Нічого доброго не чув, Мотре”.
“Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи”.
Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева…
(Пощади їй, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!)
“Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтієвича ви-ну-ва-тим”.
“Його, Іскру й усіх, крім Осипова”.
“Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будуччиною. Бач, яка справедливість царська!”
“Це треба їм було знати вперед”.
“Тепер запізно”.
Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей, від котрого ясно ставало в хаті?
Припав до неї, потішав.
“Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить”.
“Бог простить, а Україна?”
Цілував її руки.
“А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?”
“Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтієвич пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не ,прибув”.
“До Білої Церкви його привезуть?”
“До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?”
“Мабуть. Василь Леонтієвич — гетьмана генеральний суддя”.
“Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!”
Перший раз у житті сама притулилася до нього.
“Мати в заперті…” — почала тихо.
“Матері нічого не зроблять”.
“Батька скарають”…— Жалілася, як дитина.
Нараз: “А яку кару йому присудили?”
“Знаєш, як цар карає, Мотре”.
“Жорстоко”.
“У його милосердя нема”.
“Може, на горло?”
“Не-зна-ю”.
Без крику повалилася на землю.
ВЕЗУТЬ!
Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Ніде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі до рана не простоїть. На те під Борщагівкою табір.
Табір хвилювався. Даний був наказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей наказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, тлумачили собі всіляко.
“То йдуть, то вертають,— колотять”.
“А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві”.
“До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба може хрести на київських церквах здалеку побачиш”.
“Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь”.
“Скучно стоять”.
“То сідай”.
“З тобою не договоришся”.
Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від вуха до вуха.
“Кажуть, швед знову москалів побив”.
“Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій”.
“У Головчині?”
“Так”.
“А де той Головчин?”
“Там, де шведи москалів побили”.
“Ага”.
Старі козаки реготали.
“Дивно, що цар не встоїть проти короля”.
“Проти нього навіть ти не встоїш”.
“Дурний!”
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
“Багато руских полягло?”
“Я їх не числив”.
“Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?”
Старші розборонювали молодших. “Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа”.
“Ти б волів у гречку?”
“Не в твою”.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. “Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?”
Сотник покрутив носом. “Так не треба казати. Говориться: рускі дрались, як льви, та а т с т у п і л і”.
“Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?”
“С а м і найбільші генерали. Шеремет'єв і Меншиков”.
“А цар?”
“Досить з вас, більше нічого не скажу”.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
“Чули?”
“Хто не оглух, той чув. Або що?”
“Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде”.
“Чому?”
“Бо не знає, куди швед поверне”.
“Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав”.
“Така честь?”
“Не честь, а щоб не втік”.
“Хто?”
“Дурний! Кочубей і Іскра. Їх мають на горло карать”.
“Де?”
“Тут у таборі, тому й не двигнули його”.
“Не вірю. Таких старшин, щоб на горло карали!”
“А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?”
“Не вірю!”
“Ведуть, ведуть!” — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табір зі сходу.
“Ведуть!”
“Де?”
“Не бачиш? На київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі”.
“Наголо, аж страшно. Такі пани і під топір голови покладуть”.
“Було, що й королям голови стинали”.
“Хто?”
“Люди. Королі людям, а люди королям”.
“Ти бачив?”
“У книжках пишуть”,.
“Або то правда?”
Сурми заграли на збірку.
“Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!”
“Отсей у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка”.
Не радо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, не було т у м у л ь т у при в'їзді Кочубея й Іскри у табір. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідти, з-поза куренів і шатер, не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбищаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледве живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.