Переїхали табір і повернули наліво, перед канцелярію. Іскрі допомагають вилазити з повозу, Кочубей пробує встати сам, захитався, падає. Його беруть попід руки, як пораненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, два стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах. Вечоріє.
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табір виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.
Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.
Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
“Замість з ворогом воювати, своїх б'ють”.
“Буває, що свій від ворога страшніший”.
“Не знати, чи й Кочубея приведуть?”
“Мабуть, ні. Хворий дуже”.
“Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов”.
“Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане”.
“В руках свою голову принесе”.
“Не він один. Буде таких багато”.
“Цар ласкав”.
“Тихо, вже йдуть!”
Всі очі повернулися в один бік.
Гетьман з Веляміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
Гетьман був у чорній киреї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, які є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.
Велямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать.
Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим звичаєм повертається на всі сторони світа, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, “тра-рах!” Птахи зриваються і кружать неспокійно, в повітрі чути порох. Орлик оповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебігає оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.
В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтієвича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.
Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:
“Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі — для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, і відав, і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади”.
“Амінь!” — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами уважно й побожно слухали царського маніфесту, який наказано було прочитувати також у церквах.
І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.
Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.
Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не просив.
СПОВІДАЮТЬ
З Борщагівки привезено старого попа.
Сповідник відвідав спершу полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.
Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате на добрі і злі вчинки життя.
Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.
Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як порохно.
Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками повіки. Панотець терпеливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських. Великий маєток, і гріхи чималі.
“Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи,— говорив уривисто,— обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Як що їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені простить”.
“Велике милосердя Боже і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе, бачучи каяття у серці його”.
Кочубей так щиро зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло: “Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Хведорівна знатиме. Перекажи їй, всечесний отче, якщо вона ще живе”.
“Любов Хведорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жодної біди і туги в господах своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо, досить, що їх батьки й чоловіки за свою вину слушну кару потерплять”.
“Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче?”
“Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав”.
В наболілій душі Кочубея була окрема рана — гетьман. Вона його не боліла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав його упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушності. Гетьман не одному простив, Кочубей сподівався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить — ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великі в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отсе від священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар вирішив.
І Кочубеєві зробилося легше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.
“Більше не пригадуєш собі нічого?” — запитував священик.
“Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь”.
Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.
“Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтієвичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного…” — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.
“Гетьмана побачити хочу” — відповів.
“Доложу йому”.
* * *
Чура з ліхтарною, за ним гетьман, за гетьманом кілька гайдуків.
Табір спить. Тільки варта стоїть. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають про гасло.
Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
“Останню твою волю сповнити прийшов”,— каже, кладучи ліхтарню перед собою на землю.
Кочубей хоче встати. “Лежи, Василю Леонтієвичу, лежи”.
“Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить”.
“Не з моєї вини, Василю Леонтієвичу. Я тебе не скривдив”.
“Сам я собі найгіршим ворогом був — знаю”.
“Самого себе найтяжче побороти”.
“В тій боротьбі паду”.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. “Що вони зробили з чоловіка!”
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака… Царський суд… Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде…