Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його: “Заспокойся! Хочеш — хірурга пришлю”.
“Не треба. Хай вип'ю чашу до дна”.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря… Розбита бандура…
“Іване Степановичу,— почав нараз генеральний суддя,— прости мені”.
Гетьман узяв його за руку: “Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив”.
“Але міг, хотів,— прости”.
“Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив”.
“Не пошкодив, кажеш?”
“Ні, Василю Леонтієвичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть”.
Кочубей ухопив гетьмана за руку: “Добре, кажеш?” — і в очах його з'явилася тривога.
“Нині добре, а завтра — як Бог дасть”.
“Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог допомагає тобі, Іване Степановичу!”
“Прости, Василю, що я не допомагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його”,
“І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…”
“Люди забудуть,— потішав його гетьман.— Люди все забувають, і добро, і зло”.
“А історія?”
“Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?”
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав: “Кажеш, діло добре стоїть?”
“Гадаю, що так”.
“Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою,— просив крізь сльози,— щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став”.
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.
“Жаль мені тебе, товаришу,— відповів, стискаючи його руку.-— Коли б ти сильніший був…”
“Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху інших, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше диблюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно”.
Зі зворушенням тремтів, як у пропасниці. “Помилуй мя Боже по великій милості твоїй”,— почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутав слова і вертався назад: — “Помилуй мя… Кажеш, діло добре стоїть..? Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу!” — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.
Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.
Кочубей не будився. Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив?
СТРАЧУЮТЬ
Ніч, але ясно, як у день. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою і табором, на майдані, поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Солдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовим. Наказ такий.
Сокирники балакають тихцем: “Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать”.
“Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!”
Перешіптуються, щоб солдати не вчули.
“А наглять!”
“Чорти б їх так до гарячої смоли наглили!”
Тихнуть. А по хвилині:
“Котрого стинатимуть першим — Кочубея чи Іскру?”
“Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе”.
“Кажуть, чия вина менша, того першим карають”.
“Так тоді, мабуть, першим Іскрі голову відітнуть”.
“А кат вже є?”
“Хіба мало москалів?”
“Правда”.
Підійшов старшина: “Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають їх”.
“Скарав би вас Господь”,— відповідає сокирник під ніс.
Працюють.
Луск сокир бентежить нічну тишину.
* * *
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки на червоно.
Сокирники сокири за пояси заткнули — ідуть.
“Не заждемо, щоб подивиться?”
“Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а відрубати — велика мені річ! Іду додому — голодний”.
“А маєш хліб?”
“З корою. Доброго хліба давно нема. Солдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?”
“Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли”.
“Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть”.
“Маю з голоду вмирати — хай згину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить”.
“У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житнього борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви”.
“Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй. Тю!”
Солдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув. “Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема”.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
“Та це він жартує”.
“І жартам московським не вір. Жартуючи, заріже чоловіка”.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
“Ви його чому не залишили?”
“Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні”.
“А не перестрашиться воно?”
“Хай привикає. Я не хотіла йти, пігнали”.
“З усіх довколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш”.
“Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде. Тепер щось таке твориться, що раніше й не снилося нікому”.
“Антихрист…”
Зацитькували себе: “Ще, не дай Бог, почує солдат, і пропадеш ні за цапову душу”.
“В Московищині винищили за те сила народу”.
“І нищать ще”.
Баба діда безногого на тачках везла.
“Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!”
Люди розступалися, скрипіли тачки.
“А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?” — питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
“Багато нищих назлазилося,— зауважує хтось.— Як на прощу йдуть”.
“Тягнуть, як круки на жир”.
“Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме”.
“Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби”.
“Може, за те й голову йому зрубають”.
“Для грошей все зроблять з чоловіком”.
“Навіть з таким, як генеральний суддя”.
“Навіть з таким. На війну грошей потребують”.
“Малчать!”
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих: “Атступісь!”
“Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш,— вдарив мене у груди!”
“Малчі”.
Дарод замовкає, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: “Цить, доньцю, цить, мамка тебе не дасть”.
“Кажуть, що йому сталося таке через новий двір”.
“Кому?”
“Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй”.
“Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихий сидить”.
“От плещуть казна-що, яка та бузина! — перебив їх дядько.— Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив”.
“А Іван Степанович двадцять літ її носить”.
“Ще не доніс, постривайте”.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть солдати,— юродивого бояться.