Мазепа – Богдан Лепкий

Відразу, так як воно є, не затаюючи нічого…

Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!

“Про батька мого не чув, питаю тебе?”

“Нічого доброго не чув, Мотре”.

“Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи”.

Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева…

(Пощади їй, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!)

“Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтієвича ви-ну-ва-тим”.

“Його, Іскру й усіх, крім Осипова”.

“Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будуччиною. Бач, яка справедливість царська!”

“Це треба їм було знати вперед”.

“Тепер запізно”.

Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей, від котрого ясно ставало в хаті?

Припав до неї, потішав.

“Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить”.

“Бог простить, а Україна?”

Цілував її руки.

“А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?”

“Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтієвич пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не ,прибув”.

“До Білої Церкви його привезуть?”

“До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?”

“Мабуть. Василь Леонтієвич — гетьмана генеральний суддя”.

“Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!”

Перший раз у житті сама притулилася до нього.

“Мати в заперті…” — почала тихо.

“Матері нічого не зроблять”.

“Батька скарають”…— Жалілася, як дитина.

Нараз: “А яку кару йому присудили?”

“Знаєш, як цар карає, Мотре”.

“Жорстоко”.

“У його милосердя нема”.

“Може, на горло?”

“Не-зна-ю”.

Без крику повалилася на землю.

ВЕЗУТЬ!

Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Ніде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі до рана не простоїть. На те під Борщагівкою табір.

Табір хвилювався. Даний був наказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей наказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, тлумачили собі всіляко.

“То йдуть, то вертають,— колотять”.

“А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві”.

“До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба може хрести на київських церквах здалеку побачиш”.

“Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь”.

“Скучно стоять”.

“То сідай”.

“З тобою не договоришся”.

Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від вуха до вуха.

“Кажуть, швед знову москалів побив”.

“Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій”.

“У Головчині?”

“Так”.

“А де той Головчин?”

“Там, де шведи москалів побили”.

“Ага”.

Старі козаки реготали.

“Дивно, що цар не встоїть проти короля”.

“Проти нього навіть ти не встоїш”.

“Дурний!”

Липнева жара до сварки охоту відбирала.

“Багато руских полягло?”

“Я їх не числив”.

“Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?”

Старші розборонювали молодших. “Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа”.

“Ти б волів у гречку?”

“Не в твою”.

Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. “Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?”

Сотник покрутив носом. “Так не треба казати. Говориться: рускі дрались, як льви, та а т с т у п і л і”.

“Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?”

“С а м і найбільші генерали. Шеремет'єв і Меншиков”.

“А цар?”

“Досить з вас, більше нічого не скажу”.

І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.

“Чули?”

“Хто не оглух, той чув. Або що?”

“Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде”.

“Чому?”

“Бо не знає, куди швед поверне”.

“Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав”.

“Така честь?”

“Не честь, а щоб не втік”.

“Хто?”

“Дурний! Кочубей і Іскра. Їх мають на горло карать”.

“Де?”

“Тут у таборі, тому й не двигнули його”.

“Не вірю. Таких старшин, щоб на горло карали!”

“А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?”

“Не вірю!”

“Ведуть, ведуть!” — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табір зі сходу.

“Ведуть!”

“Де?”

“Не бачиш? На київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі”.

“Наголо, аж страшно. Такі пани і під топір голови покладуть”.

“Було, що й королям голови стинали”.

“Хто?”

“Люди. Королі людям, а люди королям”.

“Ти бачив?”

“У книжках пишуть”,.

“Або то правда?”

Сурми заграли на збірку.

“Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!”

“Отсей у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка”.

Не радо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, не було т у м у л ь т у при в'їзді Кочубея й Іскри у табір. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.

Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідти, з-поза куренів і шатер, не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.

Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбищаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледве живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.

Переїхали табір і повернули наліво, перед канцелярію. Іскрі допомагають вилазити з повозу, Кочубей пробує встати сам, захитався, падає. Його беруть попід руки, як пораненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, два стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах. Вечоріє.

ЧИТАЮТЬ

На другий день, коло полудня, весь табір виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.

Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.

Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.

“Замість з ворогом воювати, своїх б'ють”.

“Буває, що свій від ворога страшніший”.

“Не знати, чи й Кочубея приведуть?”

“Мабуть, ні. Хворий дуже”.

“Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов”.

“Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане”.

“В руках свою голову принесе”.

“Не він один. Буде таких багато”.

“Цар ласкав”.

“Тихо, вже йдуть!”

Всі очі повернулися в один бік.

Гетьман з Веляміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: