Мазепа – Богдан Лепкий

Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер він, не витримавши, й відповів: “Це, князю, ти, а це я”.

Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від орденів, купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: “це ти, а це я!”… Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя виразного наказу йти і заспокоїти старого. А наказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обіджених гордощів світлійшого.

Тому-то це “ти і я” Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:

“Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У нього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба бути святим, щоб не бентежитися зело. Потерпім ради царя-батюшки нашого і рада віри нашої святої православної”.

“Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер… Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова?” — спитав нараз гетьман, змінюючи свій голос.

“Або що?”

“Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з маслосвятієм приїхав до мене. Може покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить… Грішні ми, князю, ой грішні!”

Меншиков сів.

“Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу”.

“Не гадаю”,— заперечив головою гетьман.

“До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить”.

“Краще католицьке, ніж жодне”.

“А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ”.

“Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани”.

Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талерів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або у якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: “пашов вон, сякий-такий сину!”

Так цар не дає.

І, всміхаючись солодко до гетьмана, говорив світлійший князь Меншиков: “Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу о п р е с і ю і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу”.

“Спасибі, князю, оставайся в здоров'ю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!”

“Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього як до Адоніса”.

Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів:

“Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, і ще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоров'я ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному”.

“Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому?”

“Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича”.

Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов.

ЧОГО ПРИХОДИВ?

“Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив?” — спитав гетьман Орлика, коли той, відпровадивши Меншикова, повернувся у відпочивальню.

“Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло”.

“Щоб там і не зайшло, а без причин він не приходив. У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, спершу полають, тоді обіймають: “мої ж ви!”… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться.— Жаль утратити союзника такого. Поки коника тягне, не відпрягай”.

Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.

“Ваша милість подоброму з князем Меншиковим розійшлися?” — спитав.

“Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде… А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав”.

І гетьман став уголос сміятися: “Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожна кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!”

“Ваша милість ще й мене можуть пережити”.

“Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє”.

Вечоріло: Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

“Пилипе!”

“Слухаю милості вашої”.

“Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського”.

Орлик нахилився до гетьманської руки.

“Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попід сили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було”.

“Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу”.

* * *

Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось порятунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.

Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжком, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у повітрі плила.

Гетьман передумував нинішню воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.

Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована до решти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: