“Архієрей?” — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.
“Так, ваше королівське величество, найпокірніший слуга”.
“Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я, рад вас побачити, будь ласка!” — Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.
“Можете відійти! — звернувся до старшин.— Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку?.. Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно… Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі ведмідь. При найближчій нагоді дістанете полк.
Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з…”
На його устах появляється та сама хлоп’яча добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.
“Ваш швагер залишився там…—: головою кивнув на захід.— Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане…” Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.
“О ревуар!.. Отче! — будь ласка..!”
Розстрига поклонився в пояс.
“Будь ласка!”
“Ваше королівське величество…” — розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший увійшов.
“Багателля, отче, багателля — ходім!”
Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати, забрали, вони чи москалі, які що лиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова вздовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий чистий рушник з королівським знаком.
“Ти від його милості пана гетьмана, отче?” — питав Карло латинською, не досить вправною мовою.
“Від нього, ваше величество”.
“Давно бачився?”
“Днів тому кілька”.
“Значиться, поспішав?”
“І дуже”.
“Де тепер гетьман?”
“Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить”.
Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав Білої Церкви. Відміряв циркулем віддаль звідси до Києва: “Скорим походом іде”.
“Козаки до скорих походів привикли”.
“Чув я про те. В Європі козак — це легкий кавалерист, а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піонери”. Пригадував війни Богдана Хмельницького.
“Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота — це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди… Багато в гетьмана піхоти?”
Розстрига вичислював полки і подавав число сотень. Король рахував у голові. “Коли б третя часть того — досить… А провіант?”
“Хватить!”
“Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?”
Не легка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті запитання.
“Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить”.
“Але ж і козаки служать в армії російській”.
“Це теж не добре. Забагато їх гетьман цареві посилає”.
“Мусить”.
“Що значить мусить, коли край війська потребує”.
“Ваша величність не знають, у якій о п р е с і ї знаходиться Україна”.
“Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить… А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?”
“Гетьман тішиться повагою і с п л е н д о р о м , який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повитає, як своїх спасителів”.
“Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Не легко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими дімензіями і дистанціями”.
Циркулем водив по карті: “А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Раніше справляли на Москву, а тепер на Київ”.
Розстрига не сподівався такого питання.
“Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча”.
“Хочу її почути”.
“Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить”.
“Як мені це розуміти?”
“Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні”.
“Я?”
“Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба”.
“Приміром?”
“Король Станіслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне допомагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантакузен і далі подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає”.
“Як це?”
“Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя”.
“І вдарить?”
“Як часом”.
“А як ударить?”
“І тоді різно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його маєстат”.
“Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрети береже?”
“Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея”.
“Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори”.
“Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші”.
“Котрі?”
“Ось цар гетьмана Мазепу на вождя всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе”.
“Може, з усією кінницею в час битви перейти”.
“Вона ж мішана, українсько-московська”.
“Правда. А далі?”
“Далі те, що цар кожної днини нових полків від гетьмана жадає і гетьман мусить давати. Як що він скоро не сполучиться з вашою величністю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті цар хліба від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас”.
“Можливо, та все це не стратегічні причини”.
“Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу”.
“Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?”
Посол зробив покірну міну: “Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молестувала варта, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду”.
Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.
ШВЕДИ..!
Квартирмайстер Гіллєнкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.
Біля карти лежав лист білого паперу. Гіллєнкрок циркулем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.
Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гіллєнкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.
Мухи сідали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював далі.
Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не почув, як у хату увійшов ексцеленція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижачими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.
“Працюємо!” — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гіллєнкрока.