Мазепа – Богдан Лепкий

“Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте!”

Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю.

“Як вийдеш бувало на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими — сила-силенна!”

“І що?” — питався Чуйкевич.

“І що?” — повторила Мотря.

“І ніщо,— відповів сотник.— Ніщо…”

Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно, а з грудей видобулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.

“З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема”.

І він руки сумно опустив по собі.

“Що ж сталося такого?” — тривожно питалася Мотря.

“Що? Стривайте, зараз вам скажу”.

Він випив чарку за здоров'я хазяйки, обтер уста і розказував далі: “Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйнування тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождем над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема і гетьманові в нікого розради шукать”.

Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.

“Післав?” — спитався Чуйкевич.

“Викручувався, як міг. Казав: скоріше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, та ж мене народ проклене! А посли один за других прибігали: ,посилай і посилай'”.

Сотник замовк, його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкіри. Чоло пооралося, сердився козак.

“Бог його побив би! — вихопилося з уст.— А я! Поб'є,— сам собі доповів, усміхаючися гірко.— Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми”.

Мотря припрошувала гостя до страви.

“Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує інше. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися — молодики! Тих найгірший жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу… Ніби молодий ліс рубають… Ранок був.

Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями, ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Жодного погідного обличчя я не бачив, жодного ясного ока, всі, як той поклін. Навіть коні голови поопускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржуть. Звірина теж щось розуміє”.

“Не всяка,—перебив Чуйкевич,— але коні, то так”.

“Кінь — товариш козацький, він усе розуміє. Я ще до нині те іржання жалібне чую… Пішли… За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла.

Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли… Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив, чого робити не хотів, а мусив”.

“Дуже наш гетьман подався?” — спитав Чуйкевич.

“Не знаю, що вам відповісти” На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, що змарнів і по ночах не спить, нервується.

Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кожний з нас відповідає за себе, а він за всіх. Не легко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти”.

“Чому ж то так?” — питався Чуйкевич.

“Чому? — і сотник потер рукою чоло.— Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і, шепочучи, почав.—Швед наближається до нас, кажуть, на Україну, іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?”

“А на вашу гадку, що корисніше?” — спитала сотника Мотря.

Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:

“До шведа!”

Хвилину мовчали, а тоді відіткнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе.

“До шведа… Але з чим? — говорив далі сотник.— Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусив послати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Обчисліть те все, узнаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому Молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати!” — додав, затискаючи кулак.

Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки вжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.

З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоров'ю. Але, на своє превелике диво, зауважив, що Мотря виглядала краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення зайняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.

“А Карло? Де тепер Карло?” — питалася старого сотника.

“Кажуть, з Могилева рушає”.

“Куди?”

“Бог його зна”.

“На Москву чи до нас?”

“Невідомо нікому”.

“Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде”.

“Щоб тільки не відбився далеко від Лєвенгавпта,—зауважив Чуйкевич.— У Лєвенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Лєвенгавпта, а потім і Карла”.

Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітучо, як перед бурею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: